Першим сьогоднішній день Бухарестського саміту можна назвати з натяжкою. Впродовж дня до румунської столиці продовжували прибувати ключові персони країн-членів НАТО. У тому числі й такі важливі для України персонажі як Ангела Меркель та Ніколя Саркозі.

Отже, завтра я від’їжджаю на Бухарестський саміт, якому протягом останніх місяців присвятила понад десяток «Щоденників євроатлантиста». З яким настроєм я їду до румунської столиці?

У минулу середу, коли писалось це інтерв'ю, Джордж Буш був у доброму гуморі. Коли він зайшов до кімнати Рузвельта в Білому домі, де на нього чекали представники кількох європейських видань, серед яких «Главред» та британський «The Times», то миттєво зняв напругу, яка панувала в залі впродовж півгодинного очікування на його прихід.

Генеральному секретарю НАТО знову прийшов лист.

За що можна любити нинішню російську владу – так це за її відвертість. То Владімір Владімірович щиро розповість, як Росія (теоретично звісно ж!) буде реагувати на членство України в НАТО своїми ракетами, то російський МЗС видає звіти про свою діяльність за минулий рік, де публічно розповідає, як він «вибудовував на прагматичній основі» відносини з Україною та активно взаємодіяв з НАТО.

Отже, маємо другий лист до генерального секретаря (а заодно ще й президента Франції та канцлера Німеччини), що стосується ПДЧ для України на Бухарестському саміті.

Кілька тижнів тому я запитувала у литовського прем’єр-міністра Гядімінаса Кіркіласа про те, наскільки потужним сигналом для європейських опонентів запрошення України до ПДЧ був би візит Джорджа Буша до Києва напередодні Бухарестського саміту. Прем’єр, ні миті не задумуючись, відповів: «Це був би дуже сильний сигнал».