Останнім часом доводиться розпочинати розмову з різними представниками країн-членів НАТО з їхнього питання: «Кого з українських можновладців можна вважати щирим євроатлантистом?».

Отже, бунт Партії регіонів проти приєднання України до ПДЧ та істеричні нотки Росії зробили свою справу: підтримка українським населенням членства в НАТО у березні стала на 10% меншою, аніж у грудні минулого року.

З кожним днем шанси отримати запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО на міністерській зустрічі Альянсу в грудні виглядають все більш примарними. Передусім через політичну нестабільність в самій Україні.

Після заяви Лєха Качиньського, в якій він майже відкритим текстом натякнув, що Польща не зніме вето з переговорів щодо Угоди Росія-ЄС, поки Україні та Грузії не буде надане запрошення до ПДЧ, я не могла втриматись, щоб не написати про роль Варшави в поточних євроатлантичних справах України. Тим паче, що є моменти, які вимагають певного роз’яснення.

Після Бухарестського саміту мене довго переслідувала одна картинка. Бухарест, пізній вечір. Хол чотирьохзіркового готелю «Рін Гранд» в промисловій зоні на обочині міста.

Сьогоднішній день Бухарестського саміту готував лише одну інтригу. Чи виступить Владімір Путін, який прилетів до Бухареста вчора увечері на засідання Ради Росія-НАТО, з черговою Мюнхенською промовою, або ж буде робити вигляд, що нічого особливого до моменту його приїзду в румунську столицю не відбулось. Президент Росії надав перевагу другому сценарію.

Отже, з двох відповідей, які країни-члени НАТО могли дати Україні на саміті в Бухаресті у відповідь на її заявку з приводу ПДЧ, прозвучала більш наближена, на перший погляд, до «ні».