Останнім часом доводиться розпочинати розмову з різними представниками країн-членів НАТО з їхнього питання: «Кого з українських можновладців можна вважати щирим євроатлантистом?».

Отже, бунт Партії регіонів проти приєднання України до ПДЧ та істеричні нотки Росії зробили свою справу: підтримка українським населенням членства в НАТО у березні стала на 10% меншою, аніж у грудні минулого року.

З кожним днем шанси отримати запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО на міністерській зустрічі Альянсу в грудні виглядають все більш примарними. Передусім через політичну нестабільність в самій Україні.

Після заяви Лєха Качиньського, в якій він майже відкритим текстом натякнув, що Польща не зніме вето з переговорів щодо Угоди Росія-ЄС, поки Україні та Грузії не буде надане запрошення до ПДЧ, я не могла втриматись, щоб не написати про роль Варшави в поточних євроатлантичних справах України. Тим паче, що є моменти, які вимагають певного роз’яснення.

Після Бухарестського саміту мене довго переслідувала одна картинка. Бухарест, пізній вечір. Хол чотирьохзіркового готелю «Рін Гранд» в промисловій зоні на обочині міста.

Сьогоднішній день Бухарестського саміту готував лише одну інтригу. Чи виступить Владімір Путін, який прилетів до Бухареста вчора увечері на засідання Ради Росія-НАТО, з черговою Мюнхенською промовою, або ж буде робити вигляд, що нічого особливого до моменту його приїзду в румунську столицю не відбулось. Президент Росії надав перевагу другому сценарію.

Отже, з двох відповідей, які країни-члени НАТО могли дати Україні на саміті в Бухаресті у відповідь на її заявку з приводу ПДЧ, прозвучала більш наближена, на перший погляд, до «ні».

Першим сьогоднішній день Бухарестського саміту можна назвати з натяжкою. Впродовж дня до румунської столиці продовжували прибувати ключові персони країн-членів НАТО. У тому числі й такі важливі для України персонажі як Ангела Меркель та Ніколя Саркозі.

Отже, завтра я від’їжджаю на Бухарестський саміт, якому протягом останніх місяців присвятила понад десяток «Щоденників євроатлантиста». З яким настроєм я їду до румунської столиці?

У минулу середу, коли писалось це інтерв'ю, Джордж Буш був у доброму гуморі. Коли він зайшов до кімнати Рузвельта в Білому домі, де на нього чекали представники кількох європейських видань, серед яких «Главред» та британський «The Times», то миттєво зняв напругу, яка панувала в залі впродовж півгодинного очікування на його прихід.

Генеральному секретарю НАТО знову прийшов лист.

За що можна любити нинішню російську владу – так це за її відвертість. То Владімір Владімірович щиро розповість, як Росія (теоретично звісно ж!) буде реагувати на членство України в НАТО своїми ракетами, то російський МЗС видає звіти про свою діяльність за минулий рік, де публічно розповідає, як він «вибудовував на прагматичній основі» відносини з Україною та активно взаємодіяв з НАТО.

Отже, маємо другий лист до генерального секретаря (а заодно ще й президента Франції та канцлера Німеччини), що стосується ПДЧ для України на Бухарестському саміті.

Кілька тижнів тому я запитувала у литовського прем’єр-міністра Гядімінаса Кіркіласа про те, наскільки потужним сигналом для європейських опонентів запрошення України до ПДЧ був би візит Джорджа Буша до Києва напередодні Бухарестського саміту. Прем’єр, ні миті не задумуючись, відповів: «Це був би дуже сильний сигнал».

«Україна – не Словаччина», - як зачарований повторював мені кілька тижнів тому один високопоставлений німецький дипломат, пояснюючи, чому Німеччина так категорично ставиться до запрошення Києва до ПДЧ вже на Бухарестському саміті альянсу в квітні.

Для когось заява регіонала Андрія Клюєва про те, що українці насправді добре все знають про НАТО, можливо, залишилась непоміченою.

Не думала, що заява спецпредставника генсека НАТО по (увага!) Південному Кавказу і Середній Азії в Москві наробить стільки шуму в таборі українських євроатлантистів – учора по обіді тільки й доводилось відповідати на дзвінки стривожених колег, які все допитувались, що це насправді означає.

Кілька днів тому мала приємну розмову з прем’єр-міністром Литви Гядімінасом Кіркіласом, який, демонструючи європейську відкритість в політиці не на словах, а на ділі, завітав до офісу «Главреду» перед тим, як вирушити до аеропорту «Бориспіль».

З прем’єр-міністром Литви тема для розмови виникла сама собою:

Не подумайте, що я намірилась відбирати хліб у своєї колеги Юлі Лимар та відстежувати діяльність Юлії Тимошенко в тижневому форматі

Сьогодні говоритимемо про НАТО і Юлію Володимирівну Тимошенко.

Після розмови з французьким держсекретарем з європейських справ, чарівним і галантним паном Жаном-П`єром Жуйє, який стискаючи мене за руку трохи вище ліктя, на гламурному диванчику у холі Прем`єр-Палацу доказував, чому ПДЧ для України на Бухарестському саміті передчасне, Франція автоматично мала б фігурувати у списку опонентів України, а не тих, хто не визначився.

Жану-П’єру Жуйє пощастило: на своїй посаді відповідального за європейські справи державного секретаря Франції він, фактично, опікується втіленням у життя ідеї фікс нинішнього французького президента –«відновленням єдності європейського континенту».

Так не хотілося починати свій євроатлантичний щоденник із гелійових антинатівських кульок у залі засідань парламенту. І ще більше не було бажання вплутувати у ці справи Владіміра Владіміровича Путіна.