«Російська ідея» втрачає популярність
На початку кожного року прийнято підбивати та оприлюднювати підсумки року минулого. В ідеалі – аби робити з цього всього висновки та виправляти ситуацію, якщо, звісно, вона такого виправлення потребує. Цього разу на певні, зовсім несподівані, роздуми наводять звіти українських кінопрокатників.
З одного боку, їхній бізнес прибутковий. Кажучи казенною мовою – демонструє позитивну динаміку розвитку. Погодьтеся, зростання зборів у кінотеатрах на 22,6 % порівняно з роком 2010-м, тобто збільшення прибутку майже на чверть – дуже добрий результат для країни з невеликою кількістю кінотеатрів. Не будемо зараз говорити, що основну касу дають голлівудські бойовики, комедії та мелодрами. Я ще не готовий включатися в розмову про те, добре це чи, все ж таки, погано, коли Голівуд рулить всюди, крім Індії, де рулить Болівуд, тобто – власне кіновиробництво переважає імпортне. Більше повинна зацікавити інша інформація: російське кіно в українських кінотеатрах позиції невпинно втрачає. Прокатники здивовані: такого катастрофічного падіння інтересу українців до російських фільмів ще не помічалося.
Можна радісно танцювати голяка на згарищі, тішачись із того, що так звані «москалі» нас уже не цікавлять. Але краще спробувати пояснити, чому російське кіно, котре, здавалося б, мусить бути близьке українцям, раптом різко перестає нас цікавити. І пояснити цю ситуацію я готовий, бо трошки більше за пересічного відвідувача кінотеатрів знаю ситуацію в кінобізнесі.
Справа в тому, що ринок збуту американського розважального кіно – майже весь світ. Тоді як російське кіно, навіть нове, зроблене за сучасними технологіями та «під Голівуд», за межами Росії насправді мало кого цікавить. Говорю зараз не про мистецький, так званий фестивальний кінематограф, мета якого – збирати призи на локальних фестивалях і тікати від широкого глядача. Мова про російські бойовики, мелодрами, комедії та історичні фільми: таке видовище дійсно нікого за російським кордоном не хвилює. Тобто, якщо, наприклад, у курортному містечку десь у Болгарії туристові з Німеччини запропонувати на вибір фільм про пригоди американського супермена чи російського, він купить квиток на американську «стрілялку».
Російські виробники кіно сьогодні самі це прекрасно розуміють. Тому, прораховуючи прокатний шлях кожної (виділено мною – А.К.) своєї нової стрічки, вони вживають стосовно ринку збуту й аудиторії формулювання, яке буквально звучить так: «Росія (в тому числі – Україна)…». Пояснюю для тих, хто ще не зрозумів: знімаючи кіно, російський виробник автоматично включає українську територію в потенційне коло своїх бізнес-інтересів. А кіно, панове, це бізнес, в якому гроші треба щонайменше відбивати. Таким чином, російські виробники кіно мимоволі визнають: Україна – це територія, де їхній продукт може успішно реалізовуватися та навіть давати додатковий прибуток. Українці допомагають росіянам заробляти гроші, які ті потім вкладають у виробництво нових фільмів – для себе та заодно – дня наших потреб.
Але падіння інтересу українців саме до російського кіно – явище нібито несподіване, проте – показове. Справа в тому, що будь-який фільм, навіть несмішна комедія із жартами про блювоту в сортирі, на якій ковзаються шпильки туфельок блондинки, має ідеологічне підґрунтя. Нехай доволі умовне та прописане пунктиром. Кіно, особливо – масове, так само, як і масова культура загалом, коротко і ясно окреслює та оприлюднює ідеологію та навіть політику країни-виробника продуктів цієї самої масової культури.
І, танцюючи від цього, російський супергерой Іван – носій тих цінностей, які культивує його батьківщина. Тобто – імперських, неорадянських, навіть неототалітарних. Російський блокбастер початку ХХІ століття, якщо виходити з рекламних роликів та анотацій, все частіше розповідає або про командира спецназу, котрий мочить чеченців у московських туалетах, або – і це ще гірше! – про чекіста, агента НКВД, котрий на короткій нозі з Берією, служить радянському союзу та виконує накази, отримані особисто від товариша Сталіна. Якщо нам показують російський фільм чи телесеріал, дія якого відбувається в другій половині минулого століття, там герої – працівники КГБ, які ведуть нещадну боротьбу з розкрадачами соціалістичної власності. Фільм на сучасну тематику – це історія про чесного бізнесмена, який підтримує владу, а інтереси його захищає російська поліція. Звісно ж, російські менти вже не злиденні спиті ушльопки зі стрічок зразка 1990-х років. Вони – гламурні, вгодовані, живуть у дорогих квартирах, їздять на престижних машинах та одружені із жінками із модельною зовнішністю.
Зрозуміло, сучасне російське розважальне кіно – пропаганда способу життя, що його ведуть чи, швидше, можуть вести всі, хто служить інтересам влади, далекої від демократичних принципів. Причому це стосується всіх жанрів без винятку.
Звідси питання: чому і яким боком усі ці носії нової російської ідеї повинні стосуватися нас, українців? Адже Голівуд, при всіх своїй поверховості, нібито безідейності та навіть примітивності, насправді замішує свої історії на принципах демократії, поваги до особистості, торжестві закону, і актори, граючи такі ролі, щиро вірять у всі ці принципи. Ну, а ми в Україні вже хоча б на рівні підсвідомості тягнемося до тих історій, автори яких пропагують ближчі нам, тобто – демократичні цінності. Ось чому «типове» російське кіно вже втрачає на нас свій вплив.
Нехай це й прозвучить трошки пафосно. Проте бувають ситуації, котрі інакшими словами пояснити справді важко.
