Каліфорнійський мер Москви
Однак замість цього з’явилася світська новина, що Медвєдєв пропонував посаду мера губернатору Каліфорнії Арнольду Шварценеггеру, який відвідав російську столицю в останні місяці свого перебування на посаді. Складалося враження, звичайно ж, оманливе, що Медвєдєв настільки був зайнятий своїм високим – у всіх сенсах слова – гостем, що забув про державні справи. Зате пішов з губернатором у спортзал і отримав від нього подяку за хороше тренування. А сам, мабуть, як радів – у спортзалі з кумиром своєї молодості! Хай на 20 років пізніше, хай не в ролі красеня-культуриста, а лише у ролі президента Росії – усе ж таки краще, ніж нічого! Тим більше що це було справжнє юнацьке спілкування! Все було, як у студентів, а не як у президента з губернатором. Що там твої перемовини – спортзал, спортзал, от який клас! Медвєдєв одразу ж залишив захоплений запис про спілкування з Арні у своєму блозі у Твіттері. І Шварценеггер залишив запис про тренування з російським президентом у своєму блозі. І вони відразу ж стали друзями у Твіттері, а прес-служба Кремля, від якої схвильована еліта весь день очікувала оприлюднення президентського рішення про мера, радо про цей обмін дружбою еліті повідомила. Ось, наш Дмитрик тепер товаришує із самим Арні, знаменитим і популярним! Ну чим не юнацтво?
Зрозуміло, звичайно, що зволікання з кандидатурою московського мера – це, радше, наслідок запеклої кланової боротьби в російському керівництві, ніж результат візиту каліфорнійського губернатора. Московський мер не з’явився і в наступні дні – незважаючи на той факт, що всі кандидатури на цю високу посаду було узгоджено партією «Єдина Росія» із самим президентом, а також із головою уряду Владіміром Путіним. Тож можна було б написати й про те, як відставка Лужкова продемонструвала всі проблеми у коридорах влади. Однак про кланову боротьбу і в Росії, і в Україні доводиться писати майже щотижня, іноді навіть здається, що у нас немає іншої політики та економіки, ніж ця кланова боротьба. Саме тому інші прояви активності політиків є такими цікавими. І не може не дивуватите дитяче захоплення, з яким російські керівники сприймають західних кінозірок та інших популярних людей. У Бориса Єльцина такого захоплення не спостерігалося – не тому, що він не дивився кіно, а тому, що перший президент Росії сприймав себе як самодостатню особистість. Єльцин і Горбачов перед цим і самі були «зірками». І не лише на політичному небосхилі, а й у масовій свідомості, не тільки радянській і російській. Мені доводилося спостерігати, з яким захопленням сприймали прогулянку Кремлем Горбачова американські туристи. Думаю, так вони реагували лише на Шварценеггера...
Медвєдєв, як, утім, і Путін, – не Горбачов і не Шварценеггер. Нудні чиновники, які здобули владу за збігом кланових обставин і не зовсім розуміють, як цією владою розпорядитися, із задоволенням гріються у променях чужої слави. Першим це марнославство єльцинських спадкоємців уловив чуткий Нікіта Міхалков. Знаменитий представник вічно лояльного сімейства влаштовував для Путіна посиденьки з кінозірками минулого, які приїжджають на Московський кінофестиваль, а натомість користувався монаршим благоволінням.
Звичайно, за роки перебування на посаді президента Росії Путін і сам став упізнаваним персонажем, майже фольклорним – із нього навіть ліпили домовика в «Гаррі Поттері». А Медвєдєв от ні, він змушений швидше наслідувати популярність Путіна. Саме тому йому так подобається у товаристві Шварценеггера або Стіва Джобса. Іноді здається, що тільки на полях їхніх Твіттерів він почуває себе справжнім президентом – якщо не всевладним, то хоча б популярним...
