Пресс-конференция в «Главреде» ко Дню усыновителя
30 вересня в прес-центрі медіа-холдингу «Главред» відбулася прес-конференція, присвячена Дню усиновителя.
У ході заходу було представлено офіційну статистику по усиновленню в Україні. Також гості розповіли про дії на користь розвитку сімейних форм виховання. Крім того, були названі проблеми, з якими стикаються вихованці і випускники інтернатних установ.
У прес-конференції взяли участь:
- директор департаменту з питань усиновлення і захисту прав дітей Людмила Балим,
- керівник програм і проектів фонду Ріната Ахметова «Розвиток України» Дарина Касьянова,
- шеф-редактор групи сайтів «GLAVRED.INFO» і журналу Діана Дуцик,
- начальник Служби у справах дітей Микола Кулеба,
- випускник Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату Максим Мєлєцкій.
Упродовж півтора місяців журналісти «Главреда» розслідували долі дітей, що закінчили інтернатні установи України: Заручники інтернатів, Максим Мелецький: «Я не подобаюся чиновникам, тому що намагаюся сказати правду», Володимир Пилипенко: «Колі чиновникам вигідно – я здоровий, а коли ні – божевільний», Борис Шльонський: «Я – раб. Краще б мене поховали живим, аби не мучили», Олексій Дубов: «Я вижив тільки завдяки праці», Щаслива історія.
Діана Дуцик:
Журнал «Главред» спільно із Фондом «Розвиток України» провели проект, який був дуже цікавим і вражаючим для нас. Ми відгукнулися на пропозицію Фонду. Проект був присвячений дітям, вихованцям інтернатів. Наша журналістка Тетяна Катриченко збирала історії дітей-випускників. Також паралельно проводилося соціологічне дослідження про випускників інтернатів, як вони почуваються після того, як виходять з інтернатів та потрапляють у соціум.
Ми відгукнулися на цей проект, тому що, я вважаю, що медіа все-таки повинні бути соціально відповідальними. Сьогодні це дуже важлива і проблемна тема для українського суспільства.
Людмила Балим:
Я очолюю Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини. Розповім про ситуацію в Україні, пов’язану з питанням усиновлення, влаштування дітей в сімейні форми виховання, з пріоритетами та політикою уряду.
Хочу всіх привітати з днем Віри, Надії, Любові, а також із Днем усиновлення. Особливо хочу привітати тих мам і татусів, які знайшли своїх дітей, пройшовши шлях усиновлення, тих дітей, які знайшли своїх батьків через усиновлення. Хочу привітати своїх колег у службах у справах дітей, які безпосередньо причетні до здійснення цієї роботи – допомоги і підтримки людей, а також велику когорту опікунів, які не є всиновлювачами, але так само виховують дітей, які втратили батьків.
В останні роки питання сімейного влаштування дітей були пріоритетними для політиків. Залишаються вони такими і нині для держави. Визнано після ратифікації Конвенції ООН у 1991 році, що сім’я є найкращим середовищем для виховання дитини, і має бути зроблено все для того, щоб, по-перше, допомогти зберегти рідну сім’ю дитині, а якщо з якихось причин це не вдається, то допомогти дитині знайти іншу сім’ю. А пріоритетом влаштування є, безумовно, влаштування у своїй країні, в Україні, тобто національне усиновлення або інше національне влаштування в сім’ях громадян України.
Щоб ми з вами зрозуміли масштаби, про які ми з вами сьогодні говоримо. Нині в Україні про живає 100,3 тисячі дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо порівняти з минулим роком, то число таких дітей зменшилося. У 2008 році таких дітей було 103,5 тисяч. Тобто кількість зменшилася майже на три тисячі. Серед дітей, які знайшли родину в усиновленні, 35 тисяч. Тобто сьогодні 35 тисяч дітей зростають у сім’ях громадян України, як такі, що усиновлені. Це діти, яких усиновили два-три і десять років тому. Тобто це вже підростає ціле покоління.
Під опікою та піклуванням проживають майже 63 тисячі дітей. В прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу – вже майже 9 тисяч. Тобто велика когорта дітей, які не мають батьків, вже реалізували своє право на виховання в сім’ї, нехай і не в рідній. Проте близько 29 тисяч дітей, які перебувають на обліку, виховуються в різних закладах, будинках дитини, дитячих будинках, а також можуть проживати в центрах соціально-психологічної реабілітації. І ці діти чекають своїх батьків.
І на сьогодні головне завдання держави – допомогти дітям знайти своїх батьків. І я акцентую увагу саме на інтересах дитини. Інколи. може, дорослі ображаються, що ми не кажемо про допомогу дорослим знайти дітей, але ми виходимо з інтересів дитини та її потреб знайти таку родину, яка відповідатиме потребам, специфіці, особливостям дитини.
Якщо говорити про темпи національного усиновлення, то в останні роки воно зростало. І в минулому році було усиновлено 2 374 дитини в Україні. Це був найвищий показник за останні сім років. Чи зберігається тенденція в цьому році? Тенденція, в принципі, стабільна. Є деякі скорочення усиновлень. Але в загальній масі дітей, які можуть бути усиновлені, їх кількість зменшилася. Тобто менше дітей перебуває на обліку з усиновлення.
На що важливо звернути увагу? Серед цих дітей значно зменшилася частка дітей до трьох років, які, скажімо так, є особливо запитуваними для українців. Тобто поле дітей для усиновлення зменшилося. І наше завдання на сьогодні є формування в Україні культуру усиновлення дитини старшого віку. Для себе ми ставимо та формулюємо таке завдання, на це ми спрямовуємо свою роботу. На це має бути спрямована і робота засобів масової інформації. Тому що право на сім’ю дитина має і в два, і в три місяці, і в десять, і в п’ятнадцять років. Ми розуміємо, що прийняти дитину більш старшого віку видається трохи складнішим. Для цього треба бути готовим. І якщо дитина має більш складні психологічні травми, то треба вміти допомогти такій дитині. А відтак постає питання про необхідність запровадження системи підготовки усиновлювачів. На жаль, в Україні поки що немає такої обов’язкової законодавчої норми. Навчання і підготовка усиновлювачів до прийняття дитини запроваджуються як пілотні проекти в окремих областях України. Власне в Києві є такий досвід. Але, що мене радує, не тільки фахівці мають таку тверду точку зору, але й ті люди, які приймають дітей у свої сім’ї, усиновлювачі, готові до того, що потрібно проходити навчання, треба бути готовим до роботи з фахівцями і не тільки в період до прийняття дитини, але й потім, після того, як вже усиновлення склалося.
Якщо говорити про те, чи є якась державна підтримка, то я скажу так. З 2009 року впроваджена державна підтримка людям, які усиновили дитину. Це – одноразова допомога, така ж, як при народженні першої дитини. Складає вона 12 240 гривень і не залежить від віку усиновленої дитини. Чи це буде маленьке дитя, чи це буде дитина підліткового віку – ця допомога має прийти в сім’ю. Крім того, запроваджено одноразова додаткова відпустка у 56 календарних днів для одного з батьків для тих, хто усиновив дитину старше трьох років.
Чому саме старше трьох років? Бо мама всиновленої дитини віком менше трьох років має право на відпустку по догляду за дитиною до трьох років, як при народженні власної дитини.
Говорити про те, чи достатньо це грошей та підтримки на сьогодні складно. Так, на жаль, фінансів завжди не вистачає. Тим не менше, навіть у такій складній економічній ситуації, яку нині переживає Україна, ця допомога зберігається і не зменшується. Тому певні соціальні гарантії є.
Відносно ж тих дітей, які виховуються в сім’ях громадян України, які не усиновлені, але взяті за угодою, наприклад, дитячий будинок сімейного типу. Там щомісячно діти отримують два прожиткових мінімуми. Або ті вихователі та батьки одержують ще додатково 35% від загальної суми на виконання своїх соціальних послуг. Діти під опікою отримують в сім’ях два прожиткових мінімуми.
Отже, соціальна підтримка існує. Ті зобов’язання, які взяла держава, виконуються. Заборгованостей по виплатам немає. І кошти, закладені в державний бюджет, дають можливість підтримати вже створені сім’ї і розвивати нові. Тобто коштів достатньо.
Тому завдання в тому, щоб знайти людей. Завдання в тому, щоб підготувати людей. Завдання в тому, щоб допомогти підтримати. А найголовніше, повторюю, - знайти для дитину сім’ю, яка відповідає запитам, інтересам і особливостям дитини.
Дар’я Кас’янова:
Мы сегодня еще не готовы презентовать результаты исследования, которое проводит по нашему заказу Институт Яременко и Украинский центр социальных реформ. Но я думаю, что уже после 8 октября результаты исследования будут презентованы. Исследование называется «Судьбы выпускников интернатных учреждений. Нужны ли Украине интернаты для детей-сирот?».
Я думаю, что после июньских событий, когда вышло поручение Азарова о том, что нужно укреплять интернатную систему и общественные организации, и службы по делам детей, и Министерство по делам семьи, молодежи и спорта очень были возмущены и поражены. Сегодня очень много говорят об интересах ребенка, а только семья в полной мере соответствует интересам ребенка. Но что мы сегодня видим? Мы видим, что система интернатных учреждений, к сожалению, укрепляется. Это очень заметно. Я думаю, это подтвердят выпускники интернатов.
Фонд «Развитие Украины» в поддержку национального усыновления и семейных форм воспитания в прошлом году совместно с Министерством по делам семьи, молодежи и спорта, совместно со Всеукраинской общественной организацией «Магнолия» запустил первый национальный портал www.sirotstvy.net/, на котором на сегодняшний день уже более 10 тысяч анкет детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки, размещено. И сегодня у нас 579 детей находятся в семье. Много или мало – вопрос, конечно, спорный. Однозначно, ситуация меняется и процесс усыновления запущен очень активный.
С другой стороны не стоит забывать, что более 20 тысяч детей сегодня еще находятся в интернатных учреждениях. Как раз в День усыновления хотелось бы об этом поговорить поподробнее.
Яркий пример – Нижинский дом-интернат. Вместо активных действий по реформированию интернатной системы, система начала закрываться, усиливаться. Много начали говорить о том, что необходимо укреплять материально-техническую базу этих интернатов и при этом заполнять все интернаты детьми из малообеспеченных семей. Есть такая ситуация.
Естественно, помещение детей в учреждения интернатного типа абсолютно не соответствует интересам ребенка. Потому что для ребенка самой естественной формой пребывания является семья или приближенное к семье.
Фонд Рината Ахметова «Развитие Украины» не поддерживает политику укрепления интернатной системы. Мы прекрасно понимаем, что она удовлетворяет только базовые потребности ребенка. Многочисленные исследования (например, UNICEF, Hope and Homes for Children и других крупных международных организаций) свидетельствуют о том, что если ребенок прожил более трех лет в интернатной системе, никогда не сможет в развитии догнать своего сверстника. Это – доказанный факт. Каждый второй ребенок школьного возраста, который воспитывается в интернатном учреждении, проходит через все формы насилия – эмоционального, физического и сексуального. Жизнь ребенка в интернати по сути основана на зависимости от персонала. Интернат ничему не обучает, кроме того, как жить в интернате. За пределами интерната эти дети, или подростки, или уже взрослые сталкиваются с другими проблемами и остаются с ними один на один.
Наша позиция такова. Сегодня мы уже не выбираем между плохой семьей и хорошим интернатом. Сегодня точно нужно понимать, что если ребенка изымают из плохой семьи, неблагополучной, то необходимо этого ребенка устраивать в хорошую семью. Это может быть приемная семья, это может быть детский дом семейного типа, опека, усыновление. Уже форм много в Украине. Мне кажется, в День усыновления очень важно напомнить о тех детях, которые находятся в интернатной системе.
Діана Дуцик:
Кілька слів хочу сказати про серію тих публікацій, які були в журналі «Главред». Дар’я згадала про насилля. Ми, вся редакція, була просто вражена історіями дітей, які виписувала наш журналіст. Це просто не передати. Це дуже шокує. Тому що те, що проходять ці діти, і те, що вони переживають в житті, - це дуже страшно. И страшніше те, що соціум, який є сьогодні, це або толерує, або закриває на це очі. І саме тому ми погодилися підтримати цей проект. Для того, щоб написати відверто, так, як про це розповідали ці діти.
Більшість історій, звичайно, були дуже негативними. Позитивних історій менше, але ми про них теж писали.
Максим Мєлєцкій:
Я розповім свою історію коротко. Я є вихованцем інтернату, батьків у мене немає. Згідно з нашим законодавством, якщо батьки відмовляються від дитини, то її потрібно відправляти на державне утримання. Державне утримання розвинуте в усіх європейських країнах. Але принцип її побудови в нашій державі та інтернатна система України – це просто жах.
Я дякую журналу та Фонду, які погодилися опублікувати факти жорстокого поводження над дітьми. Тому що вже три роки як я намагаюся розповісти це всій Україні. Але ніхто мене не чув. Я звертався до Міністерства праці та соціальної політики, яке навіть дозволяло собі погрожувати фізичною розправою. Завдяки журналу «Главред» та Фонду ми можемо сьогодні вільно висловити свою думку стосовно цих питань.
Коли я прийшов до Дніпропетровського дитячого будинку-інтернату, мені сподобалося: є ліжко, є їжа, є медсестра, є вихователь. Але через деякий час я побачив знущання над дітьми. Мені тоді було 16 років. Я побачив, як молодша медична сестра почала бити дитину. Я звернувся до неї: «Що Ви робити? Ми зараз можемо те саме зробити». Вона не відреагувала. Директор не відреагував. Були неодноразові скарги вихованців до директора. Це робилося офіційно. Це є на папері, тому якщо комусь цікаво, той може подивитися. Адміністрація навіть не давала відповіді на зареєстровані скарги.
Крім того, неодноразово були випадки побиття дітей. Один із фактів мені вдалося зареєструвати судово-медичною експертизою. Недобре, можливо, згадувати, але тепер це така моя позиція по життю. Поки про цей факт не дізнається суспільство, і поки не почне реагувати влада. А я думаю, що має відреагувати Міністерство праці та соціальної політики. Тож я не мовчатиму. Марченко Ігор, який вже помер цього літа. Після того, як ми про нього поговорили, йому було зроблено дві операції. Після останньої він не доїхав. Більш детальну інформацію знає вихователь. У квітні йому санітарка-няня нанесла тілесні ушкодження, які були описані у судово-медичній експертизі. Я зачитаю: «У нього виявлені ушкодження у вигляді вкушеної рани, ссадини, спричинені від дії тупих твердих предметів в термінах та, можливо, при обставинах, вказаних ним». З приводу цього я звернувся до Міністерства сім’ї, дітей та молоді, тому що в Дніпропетровську ніхто на мої звернення не реагував – ні адміністрація інтернату, ні прокуратура. Ніхто. Після мого звернення мені прийшов лист із Міністерства про те, що моя заява направлена до Генеральної прокуратури. Генеральна прокуратура відправила до Дніпропетровської обласної прокуратури, де була розглянута заява. І Дніпропетровська прокуратура написала такий лист: його ніхто не бив, він просто кричав та спорив з нянею, і вона йому ключами вухо подерла. Хоча експертиза підтвердила, що це була вкушена рана. Цей один із найбільш свіжих фактів, який є.
А все те, про що казала Дар’я, що в інтернатах є гомосексуалізм, педофілія – воно є. І я навіть можу сказати, що це покривають деякі чиновники на місцевому рівні. Я спілкувався з начальником Управління праці та соціального захисту в Одеській області. Ми поставили питання: чого там (у домі престарілих) ці діти? Діти здорові, вони можуть працювати, навчатися. Вони хочуть це робити. А вона відповіла, що вони туди направлені спеціально, щоб працювати там.
Зараз незахищена верства населення – це сироти. Зараз це рабство називається. І те, що робиться, це – просто жахіття. Цих дітей змушують працювати по декілька годин. Бувало таке, що вони спали по три години.
Дітей недогодовують в інтернатах. Про це таж були скарги до прокуратури, яка підтвердила це. Але зараз це продовжується. Я дуже вдячний, що зараз звертають на це увагу. І я також виступаю проти постанови Миколи Яновича Азарова, який сказав, що потрібно укріпити інтернатну систему. Вона вже до того укріпилася, що не боїться жодних перевірок. Вони всі перевірки підкуплюють. Перевірка приїхала, наїлася, напилася, і їх відвезли додому. Це у нас такі перевірки були. Я це все особисто бачив. Коли приїжджала санепідемстанція по нашій заяві, що дітям дали шоколадні цукерки, вкриті зеленою пліснявою. Вона сказала, нічого не підтвердилося. Вони наїлися і поїхали. Через три місяці прийшла відповідь, що факти викладені у звернені частково підтвердилися. Хоча вони не частково підтвердилися, а всі.
Я також хочу виступити за те, щоб дітей забирали додому. Якщо нам об’єднатися разом із Міністерством сім’ї та молоді, Кабінетом міністрів з громадськими організаціями та зробити певну законодавчу базу, яка б захищала інтереси дітей. Треба це усиновлення робити, але по існуючим законам його складно робити.
У Хмельницькій області був випадок, коли батьки хотіли забрати до себе дитину, але зіштовхнулися з тим, що треба дуже багато документів. То у них немає статусу, то потрібного прожиткового мінімуму, умов і т.д. Так ви, як чиновники, посприяйте тому, щоб це відбулося, якщо людина хоче взяти дитину.
Стосовно дітей з поганих сімей. Не треба робити так, як зараз роблять Міністерство охорони здоров’я, Міністерство освіти, Міністерство соціальної політики. Вони як роблять? Наприклад, сім’я алкозалежних. Вони забирають дитину і везуть в інтернат. А це більша травма, ніж те, що дитина була в тій сім’ї. А треба робити по-іншому, я вважаю, треба допомогти алкозалежній сім’ї вийти з цієї ситуації, допомогти влаштуватися на роботу, підтримати їх. Бо більшість наших алкозалежних сьогодні – через кризу. А ці три міністерства тягнуть дітей в інтернати. Тому що на дітях відмивають дуже багато грошей. І це є також підтвердженим фактом. Про те, що є розкрадання грошей, недогодування, розкрадання пенсій, ненарахування соціальної допомоги, відсутність допомоги по влаштуванню в технікум. Діти не можуть отримати вільно освіту. Через те, що вони підписали скаргу до Дніпропетровської прокуратури, діти не закінчили школу. Адміністрація так помстилася. Вони написали – адміністрація відповіла: раз ви такі розумні, ми вас у будинок престарілих відправимо. Цим дітям було по 18 років. Хоча в інтернаті можна було знаходилися до закінчення школи.
Наді мною, і не тільки, взагалі знущалися. Є вихователь, який знає цю історію зі слів колишніх працівників. Мене відправляли до психіатричної лікарні. Тепер Міністерство праці та соціальної політики в особі таких, як Тирса Володимир Прокопович, говорять, що я психічно хворий. Я навіть не пошкодував часу, поїхав у Дніпропетровськ до того психіатра, який нібито мене відправляв. Написали, що я жодного разу не потребував психіатричної допомоги, не стою на обліку. А з мене, і з таких людей, які говорять правду та допомогти комусь, роблять хворих. Це робиться давно. Ще з часів Радянського Союзу. Хто говорить правду, той є психічно хворим.
Микола Кулеба:
Я дивуюся мужності Максима. Тут дуже мало є, чого сказати. Тому що мало дітей, вийшовши з інтернатного закладу, можуть таким чином повідомити про ті речі, які там трапляються. Зазвичай, діти закриваються, закінчивши цей заклад. Вони не можуть соціалізуватися. Вони не можуть вести нормальне життя.
Ми маємо дуже багато досліджень. На жаль, більшість з них – закордонні. Вони стосуються виховання дітей в інституційних закладах. Давайте візьмемо останні дослідження, проведені Польщею, Болгарією, Румунією. Саме ці країни досить швидкими темпами йдуть до реформування цих закладів. Тому що суспільство там розуміє, що такий заклад неприйнятний для дитини.
І сьогодні ми хочемо донести не те, що там працюють погані люди. Хоча трапляються люди, як казав Максим, які просто знущаються над дітьми. Ми говоримо про те, що сама система неприйнятна. І що говорять дослідження по дітям? Діти, які виросли в умовах сирітської установи, мають в 10 разів більшу імовірність бути вивезеними за кордон з метою соціальної експлуатації, в 30 разів більше імовірність стати алкоголіком або наркоманом, в 45 разів більша – стати безробітним, більш, ніж у 100 разів більше імовірність бути засудженим за злочин і в 500 разів більша імовірність скоїти самогубство.
По суті я думаю, що це кричущі цифри. І сьогодні все потрібно зробити в суспільстві не для того, щоб розбудувати інтернатну систему. Тому що як би ми її не розбудували, вона все одне буде ізолювати дитину від суспільства. І які б прекрасні люди там би не працювали, і скільки б грошей вони не витрачали (а на цю систему сьогодні витрачаються шалені кошти), вона не буде ефективною по відношенню до дитини. Я завжди людині, яка сумнівається в тому, що дитині погано в інтернатному закладі, пропоную переїхати хоча б на півроку в лікарняний заклад і пожити в нашій, часто радянській, лікарні. Я думаю, що доросла людина не погодилась би. Тому що вона знає, що там їжа така собі, а інколи її взагалі немає. Умови – не досить нормальні. А спілкування? Давайте ще у цієї людини заберемо всіх рідних і близьких. Уявіть себе зараз на цьому місці. Тобто ви просто живете або існуєте в лікарні. Це відчуває дитина, яка постійно знаходиться в інтернатному закладі.
Закордонні дослідження говорять, що вже після одного тижня в інтернатному закладі, у малої дитини починається досить серйозне відставання і в розумовому розвитку, і в емоційному, і в психологічному і т.д. Тобто вона зазнає досить серйозного травмування. І взагалі, дослідження говорять, що заклади, де більше 30 дітей, є взагалі неприйнятним для дитини. Це взагалі дискримінує дитину. Я чому здивувався Максиму, тому що більшість дітей, які звідки виходять, вони навіть не здатні правильно висловити свою думку. Тому, я думаю, ти не з малечку потрапив до інтернатного закладу, Максиме?
Максим Мєлєцький:
Мене батьки покинули в два місяці. І потім пішли інтернатні заклади. Будинок малютки і т.д.
Микола Кулеба:
Тобто по системі. Я насправді небагато зустрічав людей, які можуть формулювати свою думку. Оскільки наша робота пов’язана із захистом прав дітей. Буквально вчора мені зателефонував хлопчина. Йому 20 з гаком років. Він мене знає. Він сам вихованець інтернатного закладу Житомирської області. Я займався ним, коли він ще безпритульною дитиною був. Він втік з інтернатного закладу. Я його не бачив вже, мабуть, більше року. Він мені телефонує і каже: «Микола Миколайовичу, доброго дня! Це Микола. Скажіть, будь ласка, Ви можете мене поховати?». Я запитав, що у нього трапилося. Він сказав, що його зґвалтували, і йому так погано, що вже не хочеться жити. Я був шокований.
Я можу таких або подібних історій розповісти багато. Про дівчат, які були зґвалтовані, які не можуть собі знайти постійного місця проживання, які просто сьогодні блукають по цьому світу. По суті вони для суспільства загублені. І ті програми, які сьогодні є щодо соціалізації тих дітей, які виходять з інтернатних закладів, не є ефективними. Тому що звідти виходить сформована дитина, яка вже не вміє проживати в суспільстві.
Тому ми й говоримо, що треба все зробити, щоб такі заклади сьогодні не існували для сиріт. Я розумію, що можуть бути діти важко хворі. Да, ми говоримо, що закордоном збереглася у якомусь вигляді інтернатна система. Але там це невеличкі заклади, максимум на п’ять-сім дітей, де є спеціально навчені вихователі, саме для роботи з такими дітьми. Але вони все одне приближені до сімейного типу. Сьогодні інтернати, в яких по сто-двісті дітей, розуміючи, що далі так продовжуватися вже не може і треба щось змінювати, починають формувати групки та казати, що в них інтернат сімейного типу. Викручуючись, вони починають приймати дітей із неблагополучних родин, або з малозабезпечених. Є випадки, коли просто зганяють дітей.
Така тенденція спостерігається навіть по Києву. За останні 5 років в три рази скоротилася чисельність дітей-сиріт в інтернатних закладах. Але у нас вже зараз половина дітей з малозабезпечених сімей, кризових. Вони є ініціаторами. Позмінювали статути, але суть самого закладу не змінена. Ті ж самі вихователі, те саме відношення до дітей. Тому це системна проблема в суспільстві. Суспільство має сьогодні усвідомити неприйнятність інтернатного закладу для дитини. Якщо ми не змінимо громадську думку, то нічого не зміниться. Тому що депутати сьогодні відвідують заклади, дають подарунки. Що Максим каже. Вони приїхали, побачили, що діти вдягнуті іє їжа. Це – задоволення базових потреб. Ми, дорослі люди, розуміємо, що це базові потреби, наїсти та вдягнутися, і для нас це не саме головне на сьогоднішній день. Ми хочемо, щоб нас любили. Ми хочемо самі любити. Ми хочемо, щоб нас поважали. Ми хочемо, щоб з нам спілкувалися. У нас насправді є дуже багато потреб. Але, на жаль, в інституції, де дитина сирота, такі потреби не можуть бути задоволені.
Ще один випадок. Дівчинка буквально на минулому тижні з Дніпропетровського дитячого будинку приїхала до Києва і народила дитину. І вона просто прийшла до знайомої в кіоск, яку бачить вдруге, і попросила потримати пару годин. І з’явилася тільки через два тижні. Звісно, на наступний день ця жінка викликала міліцію та віддала дитину до закладу. Зараз дитина в лікарні. Питання в тому, що я зустрічався із цією дівчиною, і вона каже: «Ну й що! Я ж прийшла». У неї немає ні документів на дитину, нічого. Як дізналися, дівчинка змінює партнерів кожного тижня. І вона живе то на одній квартирі, то на іншій. Ми не можемо її звинуватити у недбалості чи неналежному вихованні. Вона так була навчена. Вона зростала в інтернатному закладі, де її потреби забезпечувалися, основні потреби. І на сьогоднішній день в її уяві залишилося те, що потреби її дитини має забезпечувати держава. Вона думає: так, я її народила – нехай мені допомагає держава.
Я веду до того, що треба все зробити, щоб дитина не виховувалася в інтернатному закладі. Так, сьогодні система змінюється. Є багато усиновлювачів, які беруть дітей під опіку, усиновлюють. Це – досить гарні тенденції. Але систему інтер6натну треба реформувати.
У нас є приклад Польші, де кількість дітей в сирітських закладах була зменшена до 30 дітей, сьогодні – до 14 дітей, де середовище буде більш сприятливим для дитини.
Я хочу подякувати тобі, Максим! Я хочу, щоб те, що ти сказав, було почуте кожним громадянином України, і щоб думка щодо реформування була у кожного з нас. Тому що поки тисячі дітей будуть виховуватися у державних закладах, треба про це говорити, що це неможливо. Треба якомога скоріше цю систему реформувати.
Людмила Балим:
Хочу додати кілька слів. На сьогодні всі обласні державні адміністрації, глави обласних державних адміністрацій одержали доручення Кабінету міністрів, згідно з яким ретельно повинна бути вивчена ситуація в усіх інтернатних закладах і проаналізована. Так само має бути проаналізована і вивчена ситуація в сімейних формах влаштування. Одночасно створена робоча група високого рівня, яка дуже активно працює над розробкою державної стратегії реформування системи захисту прав дитини. І це вивчення, яке буде зроблено, буде враховане під час розробки нової державної стратегії.
Дитина не з’являється нізвідки. Переважно дитина народжується в сім’ї. І доки не буде відповідальності сім’ї, відповідального ставлення до своїх виховних функцій, доти, на жаль, ми будемо стикатися з такими складними проблемами. Поки ми бачимо маленьку проблему, яка ще не є трагедією, ми нехтуємо. А коли трапляється трагедія, і доводиться забирати дитину з сім’ї. Такій сім’ї уже фактично допомогти неможливо, бо настає соціальна смерть сім’ї. Тобто ми повинні зрозуміти, що є відповідальність кожного з нас. Якщо ми не об’єднаємося і не проникнемось серцем, швидкого поступу не буде. Треба розуміти відповідальність кожного, кожної молодої людини, яка іде на створення сім’ї і планує народжувати дітей.
Чи є якась статистика стосовно усиновлення дітей старшого віку?
Людмила Балим:
Оперативні цифри не буду надавати, бо не дуже коректно. Але за наслідками минулого року. Це – державна статистика, вона перевірена, сформована міністерством. В минулому році було усиновлено 2 374 дитини. Ми про це говорили. Із загального числа всиновлених дітей до трьох років було 1 691 усиновлено. Від 3 до 6 років – 466. Якщо ми складемо ці дві цифри, то побачимо, що дітей від 6 до 17 років було усиновлено в межах 300. Не більше.
Тобто на жаль, немає готовності приймати дорослу дитину в сім’ю. Для України головний мотив усиновлення – це сім’ї, які не можуть народити власну дитину. І головний мотив усиновлення формується у зв’язку з тим, що не можна народити дитину власну. Але все ж таки збільшується тенденції до усиновлення старших дітей. Є сім’ї, які мають власних дітей і всиновлюють дітей старшого віку. У нас збільшується кількість ВІЛ-інфікованих дітей, народжених ВІЛ-інфікованими мамами, які усиновлюються сім’ями громадян України.
До речі, якщо говорити про міждержавне усиновлення, то там такої тенденції немає. Якщо приймають дітей з якимись фізичними захворюваннями, то дітей, народжених ВІЛ-інфікованими мамами, закордон практично не всиновлюють. Наше суспільство відкрилося в цьому сенсі.
Частіше старших діток усиновлюють ті сім’ї, які створили прийомну сім’ю. Тобто за угодою спочатку взяли дітей на виховання, а потім стосунки склалися, приросли серцем, і вже не можуть бачити своє існування без дитини, яка виховується. І приймають її, вже не боячись, що таємниця буде розкрита. Тобто поступово усиновлення стає нормою.
Скільки скасувань усиновлень? В 2005 році було скасовано 75 усиновлень, в 2009 – 24. Кількість скасувань зменшується. Але вони переважно стосуються дітей старшого підліткового віку. Тоді загострюються поведінкові проблеми.
Питання до Максима. Яким сьогодні є твоє життя?
Максим Мєлєцкій:
Я навчаюсь в Кам’янець-подільському планово-економічному технікумі-інтернаті. Спеціальність – соціальна робота. Вже третій курс. Я його завершую і, дасть Бог здоров’я, буду вступати вищого навчального закладу по можливості на юридичний факультет.
