Стиль і правда
В інтерв’ю газеті «Річ Посполита» Коморовський зазначив, що не діятиме так, як його попередник Лєх Качиньський: «Я не поїду на кордон тільки тому, що це придумав президент Грузії». Як відомо, Міхеїл Саакашвілі возив Лєха Качиньського на кордон із Південною Осетією і кортеж президентів чи то випадково, чи то навмисно обстріляли. Броніслав Коморовський говорив, радше, про стиль, ніж про зміст політики: в інтерв’ю він підкреслив прихильність Польщі до найголовнішого – територіальної цілісності Грузії. Втім, польський президент розуміє, що відновити цю територіальну цілісність Польща Грузії допомогти не може, і наголошує, що його країна не може замінити в цьому питанні Сполучені Штати...
Можна сказати, що президента Польщі критикують саме за стиль. І хвалять – за стиль. Є абсолютно реальна проблема територіальної цілісності Грузії, визнання Росією незалежності грузинських автономій і неготовності практично всіх країн світу погодитися з цією позицією. І є віртуальні реальності, які створюються навколо цього. Перша віртуальна реальність, яка саме і була домінантою зовнішньополітичного підходу Лєха Качиньського і, між іншим, Віктора Ющенка, – це те, що пропагандистська підтримка Грузії допоможе вирішити складну проблему. А друга віртуальна реальність створюється в Москві: якщо політик відмовляється від пропаганди – значить, його ставлення до самого конфлікту на Кавказі змінюється. Ось чому прокремлівські ЗМІ радісно прокоментували інтерв’ю Коморовського. Ось чому опозиційні польські політики з табору Ярослава Качиньського так його лають. А проте, не відбулося нічого нового. Так, Броніслав Коморовський як політичний діяч відрізняється від Лєха Качиньського – не випадково ще до загибелі попереднього президента Польщі він вважався його основним конкурентом на виборах глави держави. Але це саме стилістичні відмінності. Польща залишається країною, яка підтримує територіальну цілісність Грузії і не збирається погоджуватися з рішенням Росії про визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. До речі, щось подібне сталося і в російсько-українських відносинах. Після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича Москва могла розраховувати на визнання Києвом незалежності Абхазії та Південної Осетії, адже, перебуваючи ще лідером опозиції, Янукович до цього закликав. Але тепер він змінив свою позицію – і проінформував про це Москву в дуже жорстких виразах. Більш того, відносини Грузії та України теж не видаються згорнутими. І навіть зближення Тбілісі й Мінська, яке так роздратувало Москву, проходило на українській території, у Криму, під час святкування дня народження Віктора Януковича. Звичайно, російські політики та журналісти можуть себе переконувати в тому, що Янукович ні про що не знав, а Лукашенко й Саакашвілі опинилися в одному й тому самому місці абсолютно випадково. Це цілком в логіці віртуальної реальності.
Тож одна справа – симпатії Віктора Януковича до російських керівників і спільні енергетичні інтереси, і зовсім інша – об’єктивна політична логіка. Правда процесів, що відбуваються.
Правда ця полягає в зовнішньополітичній ізоляції Москви у питанні про визнання незалежності грузинських автономій. І ніяке інтерв’ю Коморовського – хто б не тішився або не засмучувався – справи не міняє. Ситуація не зміниться доти, доки російське керівництво не залишить світ пропаганди і не зрозуміє, що ситуацію на Кавказі можна врегулювати тільки із залученням серйозних міжнародних переговорних механізмів, тільки з урахуванням думки всіх сторін конфлікту, включно з біженцями з Абхазії та Південної Осетії. Інакше можна чекати десятиліттями – і переходити із безвиході в глухий кут...
