Усе вище, вище і вище
З 1 липня у Києві знову підвищено тарифи на гарячу воду та опалення. Це не вперше і, на жаль, не востаннє. «Йдеться про підвищення цін у кілька етапів. Зараз поки що таке зростання передбачається на 15–20%. І ми вважаємо, що це правильно. Адже сьогодні в місті Києві покриття витрат щодо тепла – лише 50%», – заявив міністр із питань житлово-комунального господарства Юрій Хіврич. «Ми критикували Київ і критикуватимемо надалі, тому що в місті – один із найнижчих рівнів розрахунку за тепло – в середньому 70–74%. Для киян за найнижчої ціни на тепло – це соромно», – додав він
За що Києву має бути соромно?
Загалом арифметика – річ цікава. У вустах чиновників найвищого рангу деякі дані набувають нового, несподіваного трактування. Навряд чи кияни погодяться з паном Хівричем відносно того, що за житло та комунальніпослуги їм доводиться сплачувати копійки. Що ж до загальновідомого твердження про те, що тарифи мають бути доведені до економічно обґрунтованого рівня, то варто замислитись над тим, що собою являє цей «обґрунтований рівень».
Свого часу Державна інспекція з контролю за цінами визнавала тарифи, які перманентно зростали у Києві, економічно обґрунтованими. Ця інституція не підпорядкована міській владі, і все-таки (після добрячого викручування рук) її представники видали потрібне формулювання. Але давайте замислимось: що таке обґрунтована ціна? Це сума, еквівалентна зусиллям, витраченим на створення товару. А що таке обґрунтована ціна за прибирання, приміром, прибудинкової території? Хто визначив, описав і узгодив з громадою, який вигляд повинна мати доглянута територія?
Чи має бути ця територія обладнаною для ігор дітей та їхнього фізичного розвитку? Чи достатньо й того, що вона – чиста і засаджена деревами? Де еталон? І хто розрахував, скільки має отримувати ЖЕК за підтримування цієї території у стані «доглянутості»? І як вирахувати, в яку копійку влітає «амортизація» мітли двірника, тим паче, якщо цією мітлою роками не користуються? Правильні відповіді на ці запитання: ніхто, ніде, ніяк. Простіше кажучи, ціни, які нам «впарюють», – чистої води «фуфло». Їх узято зі стелі і до стелі ж їх і тягнуть. Це перше, про що варто пам’ятати, коли йдеться про столичне ціноутворення.
По-друге, ніхто насправді не зацікавлений у тому, щоб розробити справжній стандарт послуг. Якщо в будинку відсутні лічильники тепла (а вони відсутні практично скрізь), то ви однозначно переплачуєте за теплоенергію. Там, де ОСББ (об’єднання співвласників багатоквартирних будинків) дбають про встановлення локальних теплових пунктів, мешканці мають можливість не лише встановити лічильники у кожній квартирі, а ще й особисто регулювати інтенсивність подачі тепла до помешкання.
Організувати це непросто, до того ж комунальним підприємствам не вигідне точне обчислення спожитого тепла. Там, де немає індивідуальних теплових пунктів, розрахунок тепла у гігакалоріях відбувається відповідно до квадратури площі. Тобто є тарифи на обігрів одного квадратного метра житла, і вони постійно зростають, а у результаті ми маємо те, що й завжди: менше тепла у наших оселях, ніж ми за це заплатили.
Та найбільш прикрим є те, що ціни зростають загалом у не найкращі для киян та українців часи. Тобто під час кризи (чи ми, пардон, її вже подолали?!), на тлі безробіття та зниження середньої заробітної плати. Те, що у людей немає коштів, аби платити більше за комунальні послуги, ще півбіди. Але ніхто з чиновників не бере на себе відповідальності роз’яснити столичній громаді, чому ціни на житлово-комунальні послуги мають бути саме такими. Інакше кажучи, зневажливе ставлення до нас диктує аналогічну відповідь: дехто з мешканців відмовляється платити за квартиру та комунальні послуги взагалі.
Виявляється, це вже не так і страшно (з точки зору можливих наслідків). «Колекторські компанії в Україні заборонені. Їх хотіли створити й укорінити, щоб і у судах, і у виконавчих службах була своя «рука». Але така діяльність не врегульована законом. Тож побоюватись, що звідкись візьмуться злі дядьки і силою викинуть вас із квартири, не варто. Лишається тільки судовий позов, що його ЖЕК може подати на вас і на всіх, хто підтримає акцію непокори. Та чи вистачить у ЖЕКу юристів і грошей на судові процеси? Окрім того, є термін позовної давності. За три роки борги просто «згорять», – говорить депутат Київради від Блоку Кличка Наталія Новак.
На що йдуть наші гроші
Заглиблюючись у неосяжні простори комунальної сфери, зачепимо ще й такий аспект: виявляється, є виробники енергії й виробники послуг. Зокрема, якщо говорити про електричну енергію, то Київенерго являє собою і виробника енергії, і виробника послуг. Із цим підприємством ми безпосередньо розраховуємось за струм.
А от із водою й теплом не все так просто. Компанія Київенерго виграла суд і відмовилась бути виробником послуги з надання тепла. Цю функцію вона делегувала... ЖЕКам, хоча цілком зрозуміло, що ЖЕК не має ані найменшого стосунку до виробництва цієї послуги, отже, жодна житлово-експлуатаційна контора не контролює температури та графіків подачі тепла чи води.
До речі, з гарячою водою пов’язаний ще й інший, окремий сюжет. Уже неодноразово столичні чиновники намагались потрактувати подачу води та її підігрів як дві окремі послуги. Середньостатистичний обиватель, відповідно, був би змушений платити ще більше. Щоб зрозуміти, чому це саме так, а не інакше, треба заглибитись у відносини Київенерго та Київводоканалу.
По-перше, зауважимо, що називати ці дві «контори» комунальними підприємствами не є правильним. Згадані компанії виробляють продукт, який належить житлово-комунальному господарству, тому їх автоматично записують до цієї ж сфери. Київводоканал – це відкрите акціонерне товариство, а Київенерго час від часу змінює статус (останнє актуальне визначення – ВАТ, хоча найчастіше його назву супроводжує абревіатура АК – акціонерна компанія). Виходить, що обидва підприємства є, як кажуть, самостійно господарюючими суб’єктами, на які не має впливу ані Київрада, ані громада міста.
Щоправда, частина акцій Київводоканалу таки належить територіальній громаді Києва, але їх кількість (близько 20%) не дозволяє мати вирішального впливу на процес. Колись 12,7% акцій Київенерго також належали «комуні», але з часом вони просто... загубились. Зникли невідомо де – знизують плечима у Київраді. Столичні депутати точно пам’ятають, що вони не ухвалювали рішення про відчуження цієї частки акцій, але куди в такому разі зникли цінні папери, ніхто не знає.
Що ж до державної частки акцій Київенерго, то на сьогодні вона дорівнює 50% плюс одна акція. За прем’єрства Юлії Тимошенко було видане розпорядження про приватизацію низки Обленерго. Компанія Київенерго потрапила до їх числа. Наприкінці минулого року Тимошенко видала наказ, аби до 1 грудня 2009-го державний пакет акцій Київенерго було виставлено на продаж. Проте цього так і не було зроблено – завадила політична ситуація.
Поряд із цим відомі на весь Київ ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6 є комунальною власністю. Як і більшість бойлерів. Те саме стосується й насосних та водонапірних станцій. Експерти кажуть, що місто взагалі може обійтися без Київенерго та Київводоканалу. Останні буцімто лише виступають перешкодою між містом та його майном. Без Київенерго паливо цілком може надходити безпосередньо на теплоелектростанції.
Отже, підсумуємо: 50% плюс одна акція Київенерго – нині у власності держави. Решта, відповідно – у приватній власності. Акціонери Київенерго та Київводоканалу ніяк не можуть дійти між собою згоди у виробничих питаннях. В ідеалі власники обох підприємств мали б сісти за стіл переговорів та з’ясувати раз і назавжди: або Київенерго закуповує воду, підігріває її та відпускає споживачам, а відтак, отримавши плату, згідно із встановленими тарифами, розраховується зі своїм партнером за отриманий товар. Або ж підігрівом займається Київводоканал і платить Київенерго за використану електроенергію.
Свого часу було прийнято, мабуть, правильне рішення про створення так званого Київенергохолдингу. Це була спроба зібрати в одному флаконі всіх подателів основних комунальних благ. Тож до Київенергохолдингу увійшли акції Київводоканалу та відкритого акціонерного товариства «Київгаз». Туди ж мали бути залучені й згадані вище 12,7% акцій Київенерго, які належали територіальній громаді і згодом випарувались невідомо куди. У результаті ідея, можна сказати, зазнала фіаско.
Буква закону
Насамкінець «Главред» замислився над наступним питанням: а що говорить закон із приводу формування ціни на житлово-комунальні послуги? Закон, що, власне, так і називається – «Про житлово-комунальні послуги». В цьому документі є поняття «мінімальних норм» житлово-комунальних послуг, які встановлюють «з метою забезпечення санітарно-гігієнічних вимог проживання людей та їхнього перебування у приміщеннях, забезпечення технічних вимог експлуатації будинку (споруди), підтримання несучої спроможності конструкцій та експлуатаційних характеристик внутрішньобудинкових мереж і систем». Саме ці мінімальні норми й зумовлюють перелік «мінімальних вимог щодо кількості та якості житлово-комунальних послуг». Норми і вимоги (загалом це типовий перелік послуг, яких існує понад 20 найменувань) затверджує – увага! – Кабінет Міністрів України. Не Черновецький і не його «молода команда», не Київенерго чи Київводоканал, а саме уряд нашої держави. Тож жодне комунальне або акціонерне підприємство не має права брати на себе сміливості (чи то пак зухвалості) оголошувати, що, починаючи з енного числа енного місяця, води в Києві через несплату боргів не буде (такі ситуації протягом останніх кількох років бували не раз).
Щоправда, ніде в законодавстві не прописано форс-мажорної ситуації, подібної до типових київських проблем. Тобто коли гроші за газ чи воду потрібні сьогодні на вчора, а взяти їх просто ніде. Законом не врегульовано екстремальних обставин, коли Київенерго заявляє, що не платитиме «Нафтогазу», бо з ним не розрахувалася КМДА. З іншого боку, існує, приміром, закон «Про питну воду та питне водопостачання», в якому йдеться про встановлення «екологічної броні питного водопостачання» для підприємств, тобто про мінімальний рівень використання питної води з метою запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру в разі несплати підприємствами коштів за використану ними питну воду. Для населення, виходячи з норм чинного законодавства, холодне водопостачання, водовідведення, освітлення місць загального користування та підкачування води, енергопостачання ліфтів є тим мінімальним переліком послуг, які мають надавати за будь-яких умов.
Варто згадати, що кожен із нас (хто платить за квартиру та комунальні послуги) є суб’єктом договору з ЖЕКом. Ми утримуємо ЖЕКи, щомісяця відраховуючи «конторам» кровно зароблені гроші. Тож якщо він, ЖЕК, починає комизитись і позбавляти нас частини оплачених послуг, нам лишається тільки одне: звертатись із позовом до суду. Бо інакше все матиме такий вигляд, нібито ми «пробили» на касі супермаркету ковбасу, а на виході у нас її відібрали. І юридичною, і людською мовою це називається однаково – крадіжка. Злочин, скоєний з особливим цинізмом, враховуючи, як уже настраждались кияни від дурощів місцевих можновладців.
І ще один законодавчий нюанс: розпорядження КМДА про підвищення цін на житлово-комунальні послуги є порушенням Конституції та законів України. Адже, згідно із Законом «Про житлово-комунальні послуги», встановлення тарифів на сферу ЖКГ віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування (пункт 2 статті 7), а КМДА таким органом не є. До повноважень Київської міської держадміністрації належить лише «здійснення взаємодії з органами місцевого самоврядування з питань надання житлово-комунальних послуг та регулювання тарифів, контролю за дотриманням законодавства щодо захисту прав споживачів у сфері житлово-комунальних послуг (пункти 4 і 6 статті 6)». Простіше кажучи, розпоряджатися цінами має право Київрада (оскільки ми вже за неї голосували), а не «риба-прилипала» КМДА. Остання свої повноваження перевищила, чого не повинна була робити.
Але й це ще не все. Говорячи мовою юриспруденції, розпорядження КМДА не враховує базових принципів державної політики у сфері ЖКГ, передбачених статтями 2 та 30 Закону «Про житлово-комунальні послуги» щодо встановлення тарифів з урахуванням доступності (Nota bene! ДОСТУПНОСТІ!) житлово-комунальних послуг для всіх споживачів (Nota bene! ДЛЯ ВСІХ!) та рівності правових гарантій, досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону, технічних можливостей, а також випередження зростання доходів населення над зростанням тарифів на житлово-комунальні послуги».
І де, скажіть на милість, ця доступність цін, ця рівність прав, відповідність соціально-економічному розвитку та превалювання доходів над видатками? Як і у випадку з ЖЕКами, що не надають послуг у повному обсязі, наголосимо: має місце злочин, скоєний чиновниками, які, хочеться сподіватися, добре обізнані з юридичними аспектами питання, а отже, чудово усвідомлюють правові наслідки своїх діянь.
