Неизвестные герои
14 липня у прес-центрі медіа-холдингу «Главред-медіа» відбувся круглий стіл на тему: «СІТІ: Невідомі герої. Відкрита дискусія щодо забутих героїв міста».
Телеканал СІТІ запросив на відкриту дискусію щодо історичних постатей, які мали вагомий вплив на розвиток міста протягом минулого століття (в сферах управління, архітектури, мистецтва, громадської діяльності…), але вклад яких був незаслужено забутий громадськістю. Йшлося як про людей, незаслужено забутих, так і про персони, навколо яких свідомо вибудувано негативну міфологію.
Для того, щоб відновити знання громади про ці постаті, телеканал СІТІ за результатами дискусії готуватиме телевізійний проект «СІТІ: Невідомі Герої». Цей проект є логічним продовженням серії «Гордість СІТІ», в рамках якої минулого року глядачі каналу могли познайомитися з найбільш відомими киянами минулого століття. Цього ж року канал вирішив розповісти глядачам саме про людей, які залишили вагомий вклад в історії міста, але громадою сприймаються неоднозначно чи міфологізовано, або й просто незаслужено забуті.
У дискусії взяли участь:
- Дмитро Малаков - науковий співробітник Музею історії Києва,
- Віталій Ковалинський - історик, письменник, завідуючий відділом Музею історії Києва,
- Олексій Зарахович - письменник,
- Михайло Кальницький – історик, краєзнавець,
- Лариса Івшина – головний редактор газети «День».
Модератор круглого столу: Роман Вибрановський – головний редактор проекту «Сіті: Невідомі Герої».
Роман Вибрановський:
Наш круглий стіл – це з одного боку презентація нового проекту телеканалу «Сіті». З іншого ми для себе з’ясували, що не можемо розпочинати цей проект без істориків та людей, які дуже добре знаються на історії міста і довели важливість своїх досліджень для міста. Телеканал «Сіті» приділяє дуже багато програм історичній частині, людям, які творили місто, які працюють над ним. Це були програми на кшталт «Далі буде», яка була свого часу запущена тією самою командою. Це були також програми на кшталт «Історії міста», «Гордість Сіті», «Легенди Сіті», які досліджують місто та розповідають про нього.
В продовженні проекту «Гордість Сіті», який свого часу розповідав про найбільш відомих людей, які асоціюються з містом у громади. На цей раз у новому сезоні плануємо розпочати новий проект, який вийде під назвою «Сіті: Невідомі герої».
В чому потреба такої історії? Під час всіх цих проектів, з якими ми стикалися, під час отримання фідбеку від глядачів ми з’ясували, що дуже багато історичних процесів, а особливо героїв, вже є, умовно кажучи, бронзовими. Дуже багато людей овіяні стереотипами та міфами. І багато людей з різних політичних мотивів цим користуються, по суті поглиблюючи лише формальне знання історії. Тому ми вирішили у наступних проектах, а зокрема в «Сіті: Невідомі герої», розповідати про відомих людей, їхній вклад більш компетентно. Але не це не означає, що це буде більш академічно.
Знаючи яким чином зараз люди сприймають телебачення, ми розуміємо, що проекти мають бути яскраві, динамічні і цікаві. Але в той же час ми не хочемо при цьому втратити компетентність та якість. І що основне, ми хочемо долучитися до творення нових осіб та нового способу дискурсу навколо них. Ми хочемо, щоб герої об’єднували людей, щоб люди могли себе асоціювати з містом – і не стільки з тим, як вони звикли сприймати цих героїв, а з тим, що ці історичні персонажі насправді зробили.
З фідбеку наших програм, реакції наших глядачів ми розуміємо, що глядачі потребують цієї інформації, але не завжди її отримують. І власне тому ми сьогодні запросили поважних експертів.
Цей круглий стіл – це спроба підняти питання про те, хто може об’єднати киян? Хто повинен бути більше представленим у дискурсі громади? Хто може дати краще розуміння аури Києва, зокрема сучасного міста, де дуже багато приїжджих людей? Лише один з усіх мерів Києва був киянином, всі інші приїжджали звідкись.
Ми зробили цей захід публічним, тому що розуміємо, що жоден телеканал, жодна газета не може зробити цього сам. Потрібні спільні зусилля журналістів, істориків та експертів.
Ми намагаємося підняти дискусію та винести розуміння тих людей, про яких необхідно говорити.
Лариса Івшина:
Я хочу підтримати ідею телеканалу «Сіті» і сказати, що це надзвичайно необхідна річ – говорити про історію, думати, як говорити про історію, думати, хто це має робити і в яких формах.
Я багато в чому прихильник суворого консерватизму у тому, що стосується телевізійних форм. Тому що якщо перед нами людина, яка має енциклопедичні знання, та людина, яка вміє правильно розпитати, то цей факт означає величезну телевізійну подію. Ми просто відвикли бачити крупним планом розумних людей перед камерою. На мій погляд, найбільший тренер – це думка он-лайн. Це – коли ти бачиш, як людина, яка виражає енергію думання, перед тобою. Ви розумієте, зараз деформувалося уявлення про те голови, які говорять на телебаченні. Тим не менш, якщо ми подивимося на успішні світові телеканали, то побачимо, що вони багато уваги приділяють тому, щоб запросити саме тих людей, які в потрібний час та про потрібні речі кваліфіковано можуть повідомити. Це, як правило, люди зрілі з точки зору свого вкладу і віку.
Тому, знаючи, як телебачення ставиться до аудиторії, вважаючи, що потрібно все робити швидко-швидко-швидко і самі-самі-самі. А треба робити і інакше. Потрібно трошки більше розумного позиціонування.
Що стосується історії та її колосального масиву в Україні, а також її великої невикористаності. Нам потрібно зрозуміти, як цей величезний огром всіх подій, фактів, героїв, зокрема київських, системно і точно, не спотворивши внутрішню кристалічну решітку, просто перенести для хоч якогось санітарного мінімуму розуміння, самоосвіти більшості людей, які останні років 15 відлучені від ноосфери. І це тоді, коли ми живемо в місті, де жив, творив, діяв Володимир Вернадський. Тобто ноосфера над усім світом, ми теж повинні мати можливість долучатися, зокрема, через телевізійні канали.
Я абсолютно щирий прихильник історичних розмов, програм, сюжетів, документальних фільмів, телевізійних подорожей, включень. Це був би фантастичний ефір, якби можна було робити прямі включення з українськими регіонами, з істориками всієї країни для однієї якоїсь проблеми. Тому що саме це, знання, розум, динаміка, може зробити ці марафони захоплюючими.
Як українські журналісти використовують величезні історичні знання і авторитет тих, хто багато років енциклопедично працював? Тут є багато проблем. З одного боку на великих каналах майже немає місця для історії. Для розуму загалом. Я завжди кажу, що у нас існує така собі політика апартеїду по відношенню до інтелектуального глядача. Задовольняються нерозвинуті смаки і зводяться в абсолют. А люди, які все-таки несуть на собі якісь інші конструкції, їх інтереси зневажаються. Вони вміють читати і знають у цьому розраду. Хоча цього не достатньо в інформаційному світі. В результаті дуже багато людей мають спотворене уявлення не тільки про давню чи новітню історію, але й про те, що відбувається зараз.
І ніколи ще паралельно не збігалися дві важливі обставини: величезні інформаційні можливості і неймовірна кількість освічених людей, яка має можливість говорити. І через цей великий парадокс розумні та освічені виглядають… Для тих, хто розуміє, що це, це –насолода, якщо ти раптом натрапиш на таку людину, а для інших це – велике диво, невідомий непізнаний об’єкт.
Журналісти часто роблять ваги помилки. Оскільки я працюю з істориками та журналістами, то маю свої спостереження щодо одних та інших. Нещодавно я подивилася матеріали агентства, яке я вважаю серйозним і яке суттєво піднялося за останній час. Я побачила публікацію, яка може бути предметом обговорення на спеціальній журналістській лекції та і для всього соціуму. Тому що вона свідчить про багато речей. Заголовок такий – «Тисячі російських солдат загинули сто років тому в Західній Україні». Як ви думаєте, про що ця інформація? Ця інформація про те, що якщо така журналістика, то нащо ті вороги. Непрофесійно передано сам факт приїзду депутата російської Думи, який це сказав. Він сказав, що їх держава повинна поставити в Західній Україні повинна поставити пам’ятники солдатам російської імперської армії. І це для істориків, журналістів та суспільства посил – як до цього поставитися? Така складна внутрішня конструкція, але вона важлива для тих, хто що-небудь знає. Я не знаю, кого посилали робити це повідомлення, що там відбувається, але переконана, що там потрібно було все робити швидко-швидко-швидко. А з якої позиції? З позиції просвіченого україноцентризму? Чи з позиції «щоб прочитали»? З якої позиції – не важливо. В результаті ця каша відтворюється та накопичується, і немає кому розбирати навіть. Тому що темп породження інформації величезний. Все це робить важливою та своєчасною ідею «Сіті», та крім всього іншого, запрошує всіх українців займатися історичною освітою.
Віталій Ковалинський:
Насамперед я хотів би трошки переінакшити назву «герої». Це не невідомі герої. Так говорити неправильно. Не невідомі особи, не невідомі кияни. Річ у тім, що у нашому сприйнятті історії завжди тяжіла ідеологія. Це по-перше. На моє глибоке переконання, на оцінці будь-яких осіб, а тим більше, історичних, не має бути тягаря історії. Тому що ми маємо насамперед керуватися Божим закликом та постулатом – по ділам їх пізнаєте їх. Це правда.
Коли у 1995 році вийшло перше видання моїх «Меценатів Києва», це був, безумовно, значний поштовх та удар по тій свідомості, яку ми мали. До того часу ми не знали, що багатії можуть бути нормальними людьми, що багатії зробили для нас все, чим ми потім користувалися. Що імена Терещенко, Бродського та інших – це імена видатних діячів, про яких ніколи не говорили. Це був 17-тий рік.
А потім прийшов 90-91-ий рік. Повторюється історія зі сприйняттям історії, перепрошую за тавтологію. Історія прийняття, пізнання і розуміння повторюється. На превеликий жаль. Тому на моє глибоке переконання, ми маємо відновити справи тих людей, які з тих чи інших причин забуті… Але причина того, що деякі імена були невідомі, а деякі надто відомі та популярні, була одна – політична, ідеологічна, але не людська. В цьому присутня саме політика.
Все це починалося з передачі Іванки Чередниченко «Київські мініатюри». Ми з Михайлом Кальницьким були учасниками самої першої передачі, яка вийшла у 1996 році. Ви всі знаєте цю передачу, яка є класикою. Але, безумовно, час іде, і спосіб сприйняття, насамперед глядача, інший. Потрібно щось інакше робити. «Київським мініатюрам» було легше, бо вони були першими і забрали всіх героїв сюди.
Але є багато того доброго, що ми маємо виховувати передачею про героїв, про яких не було сказано навіть тоді. Приведу два приклади. Всі ми з підручників, хто - старших класів, хто – молодших, знали, що губернатор Бібіков – це погана людина. Він та губернатор Фундуклей начебто проти Шевченка щось мали, а губернатор Бібіков – взагалі щось мав до українського народу. А я вам скажу зараз, що губернатор Бібіков став першим, хто звернув увагу російського імператора у 1842 році на знущання над кріпаками. А в 61-му була відміна кріпацтва.
Доповідь Бібікова про взаємини між селянством та поміщиками, насамперед, польською шляхтою, на території губернаторства була представлена імператору.
І правильно бульвар Шевченка називався Бібіковським бульваром. Абсолютно з цим погоджуюся.
Другий приклад – постать губернатора Фундуклея. Правда, я про нього писав у «Меценатах Києва». Тож не буду про нього.
Або інший приклад – така постать, як генерал-ад’ютант Федір Федорович Трепов. Киянин, який все своє життя (крім десяти років, які він провів у Польщі та Петербурзі) прожив тут, у Києві. Що ми знаємо про нього? Ми знаємо, що знаменита Віра Засулич стріляла в нього і не вбила. Все. Але те, що він був міцним фундатором Видубицького монастиря, будував його, те що він очолив кампанію та дав гроші на спорудження Олександроневської церкви, на місці якої зараз пам’ятник Ватутіну, - ми не знаємо. Це все та ще багато-багато добрих справ робив Федір Федорович Трепов. Я не ідеалізую діяльність і зовсім не хочу розповідати про його політичну діяльність, тобто поліцейську діяльність. Але я кажу про добрі справи. Я згадую Господа Бога, який говорив: «За справами їх пізнаєте їх».
Ми маємо піти тим шляхом – піднімати нашу історію на прикладах людинолюбства, благодійництва, меценатства – на цих вічних поняттях. Що мав би Київ, якби не було саме цих людей? У тому числі градоначальників. Ми б не мали Олександрівської лікарні, ми б не мали обласної лікарні, яку побудував власним коштом Бродський, ми б не мали політехнічного інституту, тому що наполовину він побудований тільки завдяки внеску тих багатіїв, яких ми звикли ганьбити, а потім говорити про щось добре. Ми знову живемо під 17-им роком. А 17-тий рік, 1991 рік та помаранчева революція, я кажу не як політик, а як історик, це – схожі явища, абсолютно схожі. Це ми повинні враховувати і в пресовій діяльності, і на телебаченні тим більше. Ми не повинні відшукувати якось там «клубнічки-малінки». Хто хоче «клубнічки», прочитайте мою книгу про історію проституції в Києві. Але там написано з любов’ю до жінки. Це – різні речі. Бо говорити сьогодні весь час про «окружну», а тоді безкоштовно лікувати. Сьогодні називати зеком, а тоді був комітет, який очолював генерал-губернатор, - комітет сприяння тюрмам, громада, добровільне товариство. Ми ще не відійшли від 17-го року, тому нам важко це навіть зрозуміти. Як генерал-губернатор, який за цими злочинцями пильнує, займається громадською діяльністю, годувати ув’язнених чи щось таке.
Ми маємо піти іншим шляхом. Та правдою у побуті, правдою в діяннях ми завоюємо глядача. Ми перебудуємо його світогляд у тому. Те саме стосується і героїв сьогоднішнього дня.
Добре, от є Петлюра. Що він робив у Києві? Займався журналістикою. Жив на теперішній вулиці Гончара. Поїхав у Москву, редагував газету, у нього не виходило. Правду треба казати – правду життя та діянь. Але акцентувати потрібно не на тому, на чому акцентує «95 квартал», оці хлопці, які акцентують все тільки нижче поясу.
Дійшло до того, що в Парламенті народний депутат без усякого сорому вживає новітнє слово «блін». Та ви знаєте, що таке «блін»? Це – похідне від слова, яке починається на «бл…». Це слово з’явилося десь у 1992-1993 роках, і пішло-поїхало.
Коли ми будемо говорити про речі нашого звичайного людського життя, а не про те, скільки голосів набрав той чи інший депутат, не про це. Про це взагалі ми не маємо говорити. Головне для нас – життя, спілкування, моралі та цінності.
Ми не повинні підтримувати, коли зробили половину вулиці Лаврською. Це – ганьба. Не тому ганьба, що хто там просив за це. Не в цьому річ. Яка вона може бути Лаврська, якщо вона завжди була Микільська, і місцевість була Микільська на честь монастиря, який був старішим за Лавру.
Я закликаю і канал, і пресу дивитися у взаємини людей, з цього починати і пам’ятати, що все в тому, що він зробив. І ще наостанок вираз Ізраїля Марковича Бродського, який заснував теперішню обласну лікарню. Він казав так: «Я даю не тому, що мені хочеться давати. (Мається на увазі, допомога, меценатство.) Але тому, що я знаю, що не можна не давати».
Михайло Кальницький:
Я не дуже розумію, що означає формувати громаду. Вони навіть не дуже заморочувалися питаннями, чи є навколо них якась громада, політично чи соціально визначена. Вони просто професійно робили свою справу.
Коли я занурююся до історії міста, то мені завжди дуже приємно, коли знаходжу якихось професіоналів, які чудово робили свою справу не заради нагород, визнань чи того, щоб стати першими у якійсь громаді. Хоча, звичайно, коли вони отримували якісь відзнаки, вони ними пишалися. Але ці люди робили свою справу. Вони знали, що це – їх захоплення, покликання, тож вони виконували свій життєвий обов’язок. Бо вони вірили у загробне життя. Зараз, здається всі вірять, але не всі відчувають, що потім чи перед вищою силою, чи перед нащадками доведеться відповідати. А тоді люди дуже це відчували, а тому робили свою справу і для сучасників, і для нащадків. І у Києві насправді було досить багато таких людей. На жаль, про них зараз згадують чи не в останню чергу.
Хтось казав, що війна – це продовження політики іншими засобами. Так само зараз я б сказав, що політика є продовженням комерції іншими засобами. І через те, що все зараз обертається навколо комерції, тому все так чи інакше все зрештою зводиться до політики. А політика – це дуже полярна річ, тобто вона розділяє: тут – свої, тут – чужі, і потрібно їх зараз розділити на дві частини.
Тому що стосується визнання якихось діячів минулого часу, то намагаються зараз зробити так: якщо був відзначений один діяч, то зараз давайте відзначимо діяча з протилежного боку. І була вулиця Комінтерна, а стала вулиця Петлюри. От такий зігзаг та перекладення важелів на протилежний бік. Хоча спочатку у комісії з найменувань вулиць Києва була пропозиція назвати цю вулицю на честь Костомарова Миколи, відомого історика та громадського діяча. Вже все було вирішено, але втрутилася політика.
Бо середини політика не визнає. Взагалі політика є мистецтвом шукати середину. А сучасна вульгаризовано політика як раз схиляється чи туди, чи сюди. Середини вона чомусь не визнає, тому що всі хочуть одразу взяти увесь банк. Тому досить реальна пропозиція виявилася відкинутою. І ми зараз маємо проблеми з цією вулицею Петлюри. Це один такий приклад.
Біда навіть не в цьому. А біда в тому, що через це ми справді відкладаємо кудись на периферію низку людей, про яких люди забувають. Їх трохи згадали, можливо, у тій самій передачі «Київські мініатюри» чи в якихось статтях та публікаціях. Але вони не є у центрі сучасних медіа, і про них не згадують.
Ось кричущий приклад. Цього року нещодавно був ювілей Аманда Єгоровича Струве. Йому було б 175 років. Для Києва мало хто у ХІХ столітті зробив більше. Хоча він не киянин за походженням, але тут він прожив не один рік. Він тут провів залізницю через Дніпро. Він тут багато будував, створив київський водогін. Зрештою найбільш знаменита його справа – він був ініціатором і творцем київського трамваю, першого у Російській імперії, другого в Європі. І здавалося б, і міська влада, і комунальне господарство, і залізниця, і міський транспорт могли б якось відзначити його пам’ять відзначити. Я про це писав ще минулого року, що треба відзначити, треба якось людину згадати, бо нічого в Києві немає – ні вулиці, ні назви якоїсь, ні тим паче пам’ятника – нічого. Ювілей проскочив, а жодна офіційна особа так про нього і не згадала.
Книга про нього лежить на полиці у когось. А пересічна людина, у якої цієї книги немає і не знає про такого.
Наприклад, у Києві був інженер Артур Абрагамсон. Теж дуже багато для Києва зробив. До речі, саме за його ініціативи у нас у місті з’явився фунікулер. Бо він колись вчився у Швейцарії. І там на дивився на фунікулери, яких у ХІХ столітті у Швейцарії було дуже багато. Він запропонував і в Києві зробити таку справу. Він 20 років свого домагався і врешті добився свого. Зробили фунікулер.
Кілька років том приїхала швейцарська делегація. З цього приводу міська влада повісила якусь дошку: за допомогою швейцарських технологій у нас в Києві зробили фунікулер. До речі, там прибрехали – написали прізвища інженера та архітектора, які робили виконавчі креслення. Ініціатор Абрагамсон там навіть не згаданий. Колись його з Києва турнули, тому що він був не того віросповідання. Він був єврей, то його перевели кудись подалі з Києва. Я не знаю, яка зараз причина була, що його забули на цій пам’ятній дошці.
Можна згадати Олександра Бородіна, видатного залізничника та реформатора залізничних правил у Києві. У нас, так звана, залізнична колонія (є така місцевість біля вокзалу) має вулиці кого завгодно – вулицю Карла Брюллова, художника, Дмитра Фурмана, комісара, що хочете. Вулиці інженера Бородіна у Києві немає.
І були в Києві призабуті діячі інших напрямків. І, до речі, іноді політика, дає більше змоги згадати про людину, ніж наукові заслуги. Був у Києві видатний історик Митрофан Довнар-Запольський. Зараз технологічний час, і люди добре обізнані саме в цих питаннях. А щодо Довнар_запольського, хоча він і був видатним істориком, учнем видатного Володимира Антоновича, сам створив свою історичну школу. Але він крім того ще й бувший економіст. І саме він висловлював думку, що економічні процеси керують історичними. І він спробував зробити таку зворотну справу. Він створив у Києві економічний вищий навчальний заклад, щоб створити у місті осередок освічених економістів, аби вони у потрібному напрямку спрямували історію. Така у нього була думка. І він створив Київський комерційний інститут. Досить відомий свого часу інститут. Він поклав початок нашому сучасному економічному інституту.
У Києві є вулиця Довнар-Запольського, але вона носить ім’я його сина – революціонера, керівника партійної організації Всеволода Довнар-Запольського, який зрікся батька як буржуазного вченого. І от я пропонував: давайте перейменуємо вулицю Довнар-Запольського на вулицю Довнар-Запольського. На це і копійки не треба витрачати – просто потрібно повісити іншу дошку, що вулиця носить ім’я історика, вченого, економіста. І все. Навіть не потрібно нікому змінювати прописку. Але це нікого не цікавить, бо це з тих питань, які зрештою нікому нічого в кишеню не додадуть, в політиці очок не виграють на цьому. Тож краще робити розхитування у той чи інший бік, забуваючи при цьому справжніх киян, які професійно робили справу.
Можна було б дуже багато привести подібних прикладів. Можна було б сказати і про письменників, музикантів, про акторів. Але зрештою, на жаль, повторюю: це питання майже не вирішується.
У Києві є лише кілька позитивних прикладів. Скажімо, була вулиця Карла Маркса, але не стали повертати стару назву Миколаївська на честь царя, - зробили вулицю архітектора Городецького. Здається, всі задоволені, бо архітектор Городецький – відома у Києві людина. І він-таки працював на цій вулиці.
Або, скажімо, була вулиця революціонерки Євгенії Бош – зробили вулицю художниці Катерини Білокур. Був провулок Дзержинського – назвали провулок Івана Козловського, славетного співака. Таких прикладів дуже небагато. Мені здається, якби йшли цим шляхом повернення історичних пам’ятників, то, може, ми би розуміли своє минуле трохи краще.
Дмитро Малаков:
Нагадаю, як у Мексиці пояснюють кольори їхнього прапору: червоний, білий, зелений. Пояснюють образом кавуна: зелена оболонка – влада і можновладці, білий прошарок – інтелігенція, червоний – народна маса, яка є рихла, якої багато, яка нічого не робить – лише продукує нове насіння, нові кавуни.
У нашому випадку влада будь-де у світі є притягальним місцем для тих людей, хто не знайшов себе у фаховій діяльності – лікар, інженер, вчений, токар, слюсар, шофер, хто хочете. Він у владу не піде, якщо йому подобається оперувати хворих чи крутити баранку. І він владою не переймається. Так влаштовано людське суспільство.
Інколи настають часи в історії світу, коли при владі опиняються більш-менш інтелектуальні та розумні люди. Я б назвав недавній приклад Вацлава Гавела, якому вдячна Чехія. Він, будучи і інтелектуалом, і владною людиною, зробив Чехію. На превеликий жаль, в інших країнах світу всюди сидять посередні люди, часто-густо неосвічені, невиховані. Так влаштовано суспільство – нічого не зробиш.
Але біленький прошарок може впливати, бути посередником між тими, хто при владі, хто має міцний кулак, міцні лікті та народною масою, яку та влада хоче утримувати під своїм контролем.
Про вдячність і невдячність представників влади. У нас у Києві неподалік від нас на вулиці Ярославів Вал, 15, гине будинок, який належав родині Сікорських. Сполучені Штати літають на його гелікоптерах. Жодне посольство не поцікавилося: як же так гине будинок, а ніхто нічого? Торік приїжджав син Сікорського. Здавалося б, що ще треба? Щоб міська влада звернула увагу на такий об’єкт, на це ім’я. Ті самі передачі, телебачення, радіо могли б це розкрутити за сприяння. Але – ніц, ніхто палець об палець.
Інший приклад того, хто заслужив ставлення, як до інтелектуалу. Четвертий президент сидить на Банковій, 11, спитайте, а чи знають вони, хто побудував цей будинок. А побудував його архітектор Сергій Вікторович Григор’єв, харків’янин, який у 34-му році приїхав із командою до Києва та зумів розбудувати не тільки цей будинок, але й низку, так званих «сірих» урядових будинків на Липках. Жоден з них, до речі, не став йти тій забудові, тій історичній аурі, яка існувала на Липках. Вони всі стали окрасою цього району.
Натомість, що робиться сьогодні з подачі Олександра Омельченка. Як почалося ущільнення житлової забудови висотками та всім іншим, так воно і триває досі. І це невдячність влади знову-таки. Запитайте секретаріат президента, чи дали б вони гроші на телепрограму, присвячену архітектору Григор’єву. Зась.
Ця невдячність влади має бути нами, тими, хто займається ЗМІ, вихованням широких мас, має бути нагадана. Не знаю, як про це зараз можна нагадати.
Хочу навести приклад дитячого твору Р.Кіплінга «Мауглі». Там всі поважні звірі джунглів, Багіра, Балу, Шерхан, ніколи не піднімали голову вгору, «чтоб не осквернить свой взор зрелищем племени бандерлогов», тобто мавп. Так і наша доля інтелігенції – не звертати увагу на тих, хто над нами, бути вищими за них, хоча вони там стрибають. А ми маємо робити своє. Ми маємо бути шанованими самим собою, громадою.
Те, що започаткований такий проект про маловідомих чи призабутих киян – це дуже гарно.
Віталій Васильович розпочав з того, що було багато осіб, які робили багато що безкорисливо – тільки для того, щоб було краще людям жити, займаючи певні посади. Сьогодні такий час, коли таких людей нагорі мало. Серед людей, якими країна могла б пишатися, немає жодного свідомого українця. І тому немає таких справ згори, які були б спрямовані на розвиток Києва.
Навіть ці позивні у Київраді «Як же тебе не любити, Києве мій…» так сумно звучать сьогодні. Так журливо. Така печаль. Треба змінювати ставлення і Києва і киян, треба широко подавати історію міста, тому що сьогодні воно наповнене людьми іншими, новими. Київ не продукує ні своїх можновладців, ні своїх керівників міста, ні своїх патріотів. І така передача, як мені здається, має бути продовженням «Київських мініатюр», яка йшла 11 років щотижня з повторами. Хто її зруйнував? Черновецький.
Музей історії Києва був знищений. У 2004 році з потурання КМДА за підписом прем’єра Януковича музей перемістили в Український дім. І ці переміщення тривають уже сьомий рік.
Віталій Ковалинський:
Не з потурання влади, а за злочином влади, яка підготувала документ, де було написано «нежитловий будинок по вул. Пилипа Орлика, 8 (уявляєте, яке блюзнірство назвати Кловський палац нежитловим будинком) передати Верховному Суду. Пан Омельченко є головним винуватцем тих негараздів, що сталися в Києві. Він скликав позачергову сесію міськради, яка прийняла чотири рішення, у тому числи про передачу приміщення. Коли Верховна Рада побачила, що саме місто просить віддати будинок Верховному суду, то не заперечувала це робити.
Лариса Івшина:
Приклад повідомлення агентства, який я навела, про те, що тисячі росіян загинули на Західній Україні. Якби це було оформлено, як цитата з посиланням на російського депутата, то можна було б зрозуміти, що це – їхня нова політика в сфері пам’яті. Тоді ми могли б обговорювати: вона паритетна, чи не паритетна, чи потрібно українській державі ставити пам’ятники під Москвою і Сталінградом своїм українцям, які там загинули, чи загалом це якийсь абсолютний новий поворот. Адже ті, хто загинули в російській імперській армії, ясне діло, не завжди були росіяни, багато було й українців. І ось ці речі призводять до великих деформацій, тому має бути культура, елементарна журналістська санітарія: точна цитата, не брати чужі думки, а посилатися на авторів. Неприємно бачити, коли одне речення людини, а потім переказ його слів від свого власного імені. З цього виростає загальний настрій у країні, коли можна брати чуже. Ось тому я теж закликаю журналістів дуже добре дивитися за тим, кого цитувати, як цитувати, а де говорити свої думки, власно вирощені.
Михайло Кальницький:
Як цитувати може є більш важливим, ніж кого цитувати. Тому що іноді я дуже вдячний журналістам, що вони тільки одну фразу дають мою, а потім – те, що вони встигли перекрутити, на трьох інших фразах. І якби це перекручене ще й приписали мені, то я, мабуть, тут на місті й впав би.
Лариса Івшина:
Це загалом, проблема вже професійної якості.
Лариса Івшина:
Не можна такі речі повторювати, бо журналісти тим самим для себе занижують планки, типу ми нічого, в принципі, не знаємо, десь туди поскакали, щось нахапали-намішали і викинули в ефір. Це не для нашої країни. Це не можливо. А для телебачення – тим більше. Це може бути для низькопробної преси, яка у всьому світі є, але ніхто не сприймає її серйозно. А в серйозній пресі, на якісних телеканалах треба зовсім інший підхід – професіоналізація, інструментальний підхід до жанрів і якість.
Олексій Зарахович:
Безусловно разговор, который здесь происходит, актуален. И актуален он как минимум двадцать лет, но тут есть один парадокс: за разговорами, не частыми, но тем не менее, за разговорами о знаменитых и не очень киевлянах, мы, как не странно, теряем из виду сам Киев. Я поясню свою мысль. Нет ни одного города, поселка, села и прочего населенного пункта, где хоть кто-нибудь не родился, проходил мимо, возможно, останавливался в селе, например, воду из колодца пил и так далее. И всё это, безусловно, наполняет гордостью жителей той или иной местности. Что является вполне справедливой и законной гордостью какого-то города или какого-то поселка.
Но какого-то города – это всё таки не Киева. Мы речь ведем об особом мире. То же самое если бы мы стали рассуждать о той или иной инженерной конструкции, напрмер, Эйфелефой башне, и говорить как она замечательна потому что на нее поднимался тот или иной, десятый человек. На самом деле мы бы ничего не поняли из того, как эта башня устроена, работает и прочее.
Это – рукотворный мир, искусственный мир, сделанный мир, а мы говорим о Киеве, то есть мы говорим о мире нерукотворном, мы говорим о мире, который возник благодаря стечению или нестечению воды, песка, воздуха, чего-то такого, что аппелирует уже не к физике, а к метафизике. Поэтому когда возникает разговор о Киеве, при всей моей глубокой нежности ко всем людям, жившим здесь, - замечательным, знаменитым и не очень знаменитым, в любом случае мне лично всегда интересно, когда Киев впереди. Иными словами, главным героем разговора становится Киев и, безусловно, его народ – киевляне. Под народом я понимаю не только людей родившихся в Киеве, но и тех людей, которыые открыли своё сердце Киеву, которые его почувствовали, стали неотъемлемой частью Киева.
И вот к слову, этот проект «100 выдающихся украинцев». Почему так часто возникали имена Ярослава Мудрого, Владимира и так далее? А в чём собственного говоря дело? А дело в том, что причина не в них, как таковых, думается мне, а причина – в том мире, который называется Киев. Киев – самодостаточный мир, который смог сформировать вокруг себя целую реальность, которая называется Киевская Русь. И людям хочется почувствовать некую плотность, почву под ногами, ощутить некую реальность, поэтому они говорят «да, Ярослав Мудрый». И Ярослав Мудрый становится в итоге не историческим призраком или фантомом – он становится сущностью, которая реальнее многих персонажей, живших, скажем, не то что несколько столетий назад, а несколько десятилетий.
Или мы говорим, допустим, о временах Киевской Руси. Понятно, почему наш интерес и наше внимание направлены туда, но стоит нам отвлечся от этого Киева и мы уже видим другой мир. Мы видим Киев, который становится частью той или иной реальности: частью Российскоцй империи, где утешается тем, что он третья столица, губернский город, или, скажем, он становится какой-то плавующей, невнятной столицей Украинской республики и так далее.
То есть вот в этой ситуации возникает тот комплекс, который и преследует нас даже в независимом мире, мы независимы уже 20 лет. Тогда возникает естественный социальный комплекс: желание говорить: «Наши то везде, ёлки-палки, наши – выдающиеся ученые». И это правда, киевляне, конечно же, музыканты и писатели и так далее. Всё это действительно так, но если подобного рода позиции, разговоры, эмоции были естественны в период, когда Киев этими разговорами спасался. Он радовался, что в других странах киевляне смогли прозвучать, киевляне смогли реализовать тот дух, ту идею, которая, собственно говоря, так или иначе давалась им от рождения.
Но не совсем понятно, почему та же самая тенденция наблюдается последние двадцать лет. Замечательно, когда мы говорим о выдающихся деятелях, уехавших от сюда, но мне кажется, что так или иначе рано или поздно, надеюсь, что это все-таки произойдет при нашей жизни, мы научимся говорить о Киеве и людях, для которых Киев и был духовным центром. Они видели здесь начало, то есть они не мыслили себя вне Кива. Они проживали здесь свою жизнь, иногда им приходилось конечно эмигрировать, бежать, это понятно, и всё же для них Киев был той особой планетой, домом, миром. И вот тогда действительно может возникнуть замечательный разговор о Киеве и киевлянах.
Я еще позволю себе несколько размытую метафору, но она имеет непосредственное отношение к Киеву. Сегодня Украина не имеет своей кровеносной системы. Эта кровеносная система частично принадлежит России, частично – еще какому-то миру. Украина не сформировала свою собственную реальность. И если уж продолжать эту метафору, то по большому счету этим сердцем должен был стать Киев. Вернее, он нам ничего не должен – это мы должны.
Когда мы какие-то вещи здесь начнем видеть, понимать, тогда это само собой произойдет. То есть наконец-то у Украины появится духовный центр. И вот когда мы будем говорить о Киеве, смотреть на него уже другими глазами, тогда под таким углом у нас вообще многое начнет получаться.
Напрмер, разговор о «Розстріляном відроженні». Я всегда думаю, какое здесь главное слово - «розстріляне» или «відродження». И чем дальше, тем больше понимаю, что победило все-таки слово «розстріляне». Почему? Потому что если смотреть по аналоги с Серебрянным веком русскоцй поэзии, при учете того, что произошло с этими людьми – повешенные, замученные, расстрелянные и так далее. Но этот век называется «серебрянным». И тут дело даже не просто в названии, а в том что побеждает идея, что свет тьма не объяла.
Мы находимся в такой реальности, что тезис «Розстріляне відродження» - это справедливо, иначе не скажешь. Но 20 лет мы должны были осознавать это «відродження» и помнить о том, что это, так сказать, неизвестные герои. А кто сказал, что Плужник Євген – известный герой? А кто сказал что Зеров – известный герой? Вот я, напримимер, думаю, что в отличии от России, где при всех идиотизмах и мракобесии, где возникает обоятельный Сталин или кто-то, там все-таки победил Мандельштам. Мандельштам победил! А я не знаю, победил ли здесь, скажем, Связинский, Плужник, Драй-Хмара. Победила нечисть. И более того, мы в итоге скоро будем знать все их имена. Не для того, чтобы презирать. Нет. Нам надо будет действительно всем поставит памятники, потому что действительно – кого лучше знают? Кого? Сталина лучше знают. Ни кто ж Свядзинского лучше не знает? Кто ж Мысыка-то знает?
И мы выдвинем Киев вперед, когда у нас получится разговор о Плужнике, жившем здесь, о Зерове много сделавшем здесь. Тогда вообще мы сможем поговорить о Зерове не с точки зрения того, какие злые большевики. Мы наконец-то сможем понять, почему Зеров писал сонеты и так далее. То есть это отдельный разговор.
Это – проекция, судьба одного человека. И эта проекция на город и наоборот. Тогда мы что-то увдим и поймем. Поймем, что за народ киевляне, что это за город. Мы поймем, что что-то должно начать закручиваться вокруг Киева.
