Геройленд
І це – лише одне «суперечливе» нагородження Віктора Ющенка з цілої низки таких відзнак.
Не вщухає й інше обговорення: чи ті люди у нас носять почесні звання та ордени?
І чи насправді сучасній Україні так потрібен довгий список державних нагород та їх кавалерів?
Державних нагород в Україні не так уже й багато, якщо порівняти з іншими країнами. Але навіть у цій кількості за час державної незалежності утворилася певна плутанина. Головним чином – через те, що у безлічі випадків звання та нагороди «перетинаються». І важко визначити, на яку саме нагороду претендує потенційний герой. Найвищі нагороди – такі, як звання Героя України, орден Ярослава Мудрого, його жіночий аналог – орден княгині Ольги, орден «За заслуги» та Хрест Івана Мазепи, якщо відкинути незначну різницю у формулюваннях, дають за одне й те саме – зміцнення української державності, покращення іміджу України в світі та добрі справи на користь української економіки, культури та прав людини в країні. Яку саме нагороду дати – визначає Президент. Саме він також відає створенням нових нагород та розробкою їх статутів. Зауважимо, що більшість із них була розроблена Леонідом Кучмою. Віктор Ющенко лише додав дещо своє – наприклад, Хрест Івана Мазепи.
Ковчег гідних та виняткових
Теоретично почесне звання «Герой України», введене Леонідом Кучмою у 1998 році, – найвище у державі. Його присвоюють людям, які зробили насправді вагомий внесок у її розвиток. Згідно зі Статутом цього почесного звання, після надання його певній особі забрати його в неї чи анулювати факт присвоєння вже неможливо. Це – привід для особливого роздратування тих, хто сподівається, що після приходу до влади нового президента він зможе позбавити звання героя Степана Бандеру, Романа Шухевича чи то, наприклад, Георгія Кирпу. За законом можна хіба що змінити Статут нагороди (але тоді це вже буде інша нагорода) чи скасувати її як таку. Наразі Україна має 244 Герої. 132 з них нагороджені Леонідом Кучмою, 114 – Віктором Ющенком. Із цієї точки зору у Президентів – майже однакова продуктивність (все-таки у розпорядженні Кучми часу було на один рік більше).
На практиці навіть в історії такого простого за своєю суттю нагородження вже існують парадокси.
Пов’язані вони з тим, що нагороди Героя, зрештою, дві. Є «Герой із врученням ордена Золотої зірки» – за героїчний вчинок. І є «Герой із врученням ордена Держави» – за трудовий подвиг. За дванадцятирічну історію нагороди кавалерів ордена Держави було значно більше, ніж кавалерів Золотої зірки (222 проти 22). Це загалом – природно. Але важко пояснити, чому славетна спортсменка Яна Клочкова отримала Золоту зірку, а славетний спортсмен Андрій Шевченко – «Державу».
Останніми роками орден «Золота зірка» просто перестали видавати – так, начебто ордени закінчилися. Тому провідники ОУН та УПА, Степан Бандера та Роман Шухевич, отримали ордени Держави. Які саме трудові звитяги значаться за цими політичними діячами – сказати важко. Відомо, що коли Йосип Сталін нагородив партизанського комісара Семена Руднєва «Знаком пошани», знаменитий Сидір Ковпак надіслав йому телеграму з обуренням: «Мій комісар – не доярка!». Нащадки Бандери та Шухевича, які отримували з рук Президента орден, відреагували спокійніше та особливих зауважень щодо невідповідності ордена життєвому шляху пращурів не виявляли.
До речі, щодо доярок. Їм також присвоюють звання Героїв України – але лише в окремих випадках. Загалом усіх «Героїв» можна поділити на окремі типові групи, які лише зрідка перетинаються.
Почнемо з кавалерів ордена Держави. Перша їхня група – це, умовно кажучи, митці, живі та спочилі. Сюди належать Василь Стус, Володимир Івасюк, Софія Ротару, Іван Дзюба. Окремо від них – Георгій Гонгадзе.
Друга група викликає значне суспільне обурення. Це – борці за незалежність. Окрім Степана Бандери та Романа Шухевича, до неї належать президент Карпатської України Августин Волошин – нехай його держава і проіснувала всього кілька годин 15 березня 1939 року.
Третя група не менш суперечлива. Це – герої політичного сьогодення чи нещодавнього минулого. Юхим Звягільський, Олександр Омельченко, Леонід Кравчук, Володимир Литвин (також – покійні Георгій Кирпа та В’ячеслав Чорновіл) – саме із цієї когорти.
Четверта група «державників» – це спортсмени. Окрім уже згаданого Шевченка, тут зазначені Віталій Кличко та Сергій Бубка. Валерій Лобановський отримав нагороду посмертно.
П’ята група – промисловці та підприємці. Їх безліч, але їхні імена не надто відомі широкому загалу. Серед найзнаніших – гендиректор Харківського авіазаводу Анатолій Мяліца, екс-гендиректор АНТК імені Антонова Петро Балабуєв та гендиректор «Мотор-Січ» В’ячеслав Богуслаєв.
Шоста група є доволі ностальгічною. І дає сильний аргумент тим, хто вважає, що звання Героя України – це калька з Героя Радянського Союзу. Це – робітники та колгоспники. Комбайнер Анатолій Лавриненко, доярка Павліна Шаповаленко та забійник Павло Солтус є відомими людьми у доволі вузьких колах.
Не менш ностальгічною є сьома група, до складу якої входять гендиректори агрофірм. Ця група просто-таки неочікувано велика. Але цих людей знає зовсім мало українців. Серед них – Анатолій Пачевський, Володимир Дідківський, Анатолій Вуйчецький, Ярослав Швед.
Восьма група – вчені. Саме до неї належить перший нагороджений – Борис Патон. Він же – єдиний, хто був нагородженим у 1998 році. Серед інших відомих постатей – ректор Національної юридичної академії Василь Тацій та ректор Кримського державного інженерно-педагогічного університету Февзі Якубов.
Окремою групою є нечисленні кавалери Золотої зірки. Це – герої війни, льотчики-випробувальники та деякі спортсмени. Перший і наразі єдиний космонавт незалежної України Леонід Каденюк, багаторічний голова Спілки ветеранів покійний Іван Герасимов, партизанка Тетяна Маркус, яка загинула у вирі Другої світової, понині живий та бадьорий Євген Березняк (прототип кіношного майора Вихора), пожежники-ліквідатори аварії на ЧАЕС. Чомусь сюди ж потрапила Яна Клочкова. Наявність серед кавалерів Золотої зірки паралімпійців Віктора Смірнова та Олени Юрковської є більш природною.
Борці минулого та латифундисти сучасності
Як бачимо, серед Героїв – безліч спірних особистостей. По-перше, це Степан Бандера та Роман Шухевич. Окремого осмислення потребує той феномен, що особливий резонанс викликало саме присвоєння звання Героя політику Бандері, а не більш раннє – офіцеру Шухевичу. Хоча Шухевич, який до переходу в УПА мав звання гауптштурмфюрера SS, є більш «спірною» особистістю і значно вразливішою для звинувачень у колабораціонізмі. Певно, свою роль відіграла більша популярність прізвища Бандери. Проти такої нагороди виступили деякі інші кавалери українських регалій. Хоча поки що ніхто з них на знак протесту не відмовився від своєї власної нагороди. Лише головний раввін України Моше Реувен Асман пообіцяв повернути державі свій орден «За заслуги», але наразі немає інформації, що обіцянку він виконав.
Окрім збурення в Україні, нагородження Бандери викликало гнівну реакцію в Ізраїлі та Польщі, причому в останній – на рівні президента Лєха Качиньського. Москва цього разу відреагувала напрочуд толерантно, ніж зазвичай. «Ця подія – настільки одіозного ґатунку, що не може не викликати однозначно негативної реакції перш за все у самій Україні», – зазначили в МЗС РФ, чи то не вперше у подібних коментарях визнавши за українським народом право на власну думку. Хоч як дивно, але була й позитивна реакція з-за кордону – так, голова Чеської конфедерації політв’язнів Надєжда Кавалірова не тільки підтримала Ющенка, але й зазначила, що «деяким чеським політикам є чого в нього повчитися».
Але Бандера та Шухевич – не єдині герої із суперечливою біографією. Серед нагороджених Президентом Кучмою також є особи, чий героїзм викликає сумніви у деяких співгромадян. Візьмемо, наприклад, народного депутата Юхима Звягільського. Нагороду йому дали не за політичну діяльність, скажімо, на посаді прем’єра країни у 1993–1994 роках, а за трудовий подвиг. Себто за керівництво шахтою імені Засядька у місті Донецьку. Але ця шахта недаремно розташована навпроти Щегловського цвинтаря – вона є українським рекордсменом з кількості аварій, які спричинили численні людські жертви. Тільки в аварії 2007 року – найбільш масштабній – загинув 101 шахтар. Сам Звягільский був за цих часів мішенню для критики: мовляв, примушує людей працювати у страшних умовах та робить бізнес на крові. Навіть якщо вважати такі звинувачення безпідставними, виникає суто людське запитання: хто ж у цьому випадку ближчий до героїзму – шахтарі чи їхній роботодавець?
...і вся президентська рать
Не лише щодо «Героя України» точаться гарячі суперечки. Україна має й інші ордени та відзнаки. І вони також часто опиняються у неочікуваних руках.
Так, кавалером безлічі відзнак є нардеп, екс-голова Центрвиборчкому, Сергій Ківалов. Із рук президента РФ Медвєдєва він отримав орден Дружби, з рук екс-Президента Кучми – орден Ярослава Мудрого V ступеня, що вже казати про ордени «За заслуги» кількох ступенів. Але дивним було надання йому Віктором Ющенком Почесної грамоти Президента за ревне виконання своїх обов’язків, забезпечення конституційних прав виборців та розвиток демократичного процесу. Нагадаємо: Ющенко став Президентом внаслідок переголосування другого туру виборів. Переголосування відбулося після того, як Верховний Суд довів, що результати другого туру президентських виборів 2004 року були сфальсифікованими – і не без участі, ясна річ, самого Ківалова. Звання заслуженого юриста України від Ющенка отримав іще один член тодішнього складу Центрвиборчкому – Валерій Бондик, який на сьогодні представляє у парламенті Партію регіонів. Орден Ярослава Мудрого отримав і екс-генпрокурор Михайло Потебенько, який аж ніяк не відзначився великими успіхами у розкритті резонансної «справи Гонгадзе». У киян викликало велике здивування нагородження у 2008 році тим-таки орденом мера Києва Леоніда Черновецького. На цьому тлі орден княгині Ольги на грудях «талісмана» Помаранчевої революції Параски Королюк має більш природний вигляд.
Цікаво, що найбільше (всього – 49) «Героїв України» Президент Кучма роздав саме протягом останнього року свого правління. Президент Ющенко пішов таким самим шляхом: за місяць до завершення каденції він почав роздавати нагороди просто-таки у промислових масштабах. І заснував три нові почесні звання: заслужений гірник, заслужений працівник цивільного захисту та заслужений працівник туризму. Наразі сайт Президента просто рябить указами щодо нагородження, присвоєння звання та підвищення статусу.
Працівники Секретаріату та інші наближені до Президента особи у ці дні були дуже гордими та щасливими – Віктор Ющенко виявився людиною в усіх сенсах слова вдячною. Свої знаки уваги у січні отримали: керівник президентського офісу Руслан Демченко, керівник служби президентського протоколу Юрій Полурез, заступник голови Секретаріату Олександр Шлапак (кожному – по ордену Ярослава Мудрого), репортер президентського пулу УНІАН Олена Гітлянська (орден княгині Ольги), заступник голови прес-служби Президента Олена Трусова (звання Заслуженого працівника культури України) та керівник особистої охорони Президента Павло Альошин (орден «За заслуги»).
А 22 січня цього року голова Української православної церкви Київського патріархату Філарет отримав із рук Президента Хрест Мазепи. Нагородження вийшло доволі іронічним: як Філарета, так і Мазепу проросійськи налаштовані громадяни вважають зрадниками, а громадяни національно-демократичних поглядів – державниками. І як Філарет, так і Мазепа були піддані анафемі Російської православної церкви за сумнівних з точки зору канонів обставин.
Леонід КРАВЧУК, Герой України, перший Президент держави
«Я вважаю адекватними професійні нагороди на кшталт народного артиста України. Героями ж людей має визнавати не державна влада, а народ.
От, наприклад, визнали героєм Шухевича. По-перше, для Заходу України він і без рішення Ющенка був героєм, а для Сходу і після рішення не стане. По-друге, якщо вже так Ющенку хотілося нагородити Шухевича, провів би роз’яснювальну роботу, пояснив би усім його героїзм, його жертву, а коли вже у суспільстві була б згода – нагородив. Ну, і по-третє, він цим Шухевича поставив у один ряд із людьми, які не мають нічого спільного з героїзмом. Серед нагороджених багато людей, які просто добре працювали. Але добра праця – це ще не героїзм. До того ж, Ющенко інколи давав «Героїв» просто для здобуття лояльності нагороджених, щоб привернути людей на свій бік. Щодо мене –
я відразу був проти нагородження мене цією нагородою. Але мене не послухали. Відмовитися – означало б кинути виклик державному рішенню, а на це я йти не хотів. Однак я ніколи не акцентую на тому, що є кавалером цієї нагороди».
