У черзі до Європи
Для сербського президента – це не лише важливий крок на шляху європейської інтеграції Сербії, а й дія, покликана зміцнити його позиції у власній країні. Тепер потенційний сербський виборець має побачити: якщо він справді хоче, щоб його країна вступила в ЄС, щоб він або його діти отримали право на легальну роботу в країнах Євросоюзу, то варто голосувати за демократів президента Тадіча та їхніх союзників. Тим паче, що право безперешкодного пересування територією країн Шенгену серби вже отримали. Візовий режим, запроваджений для них у період розпаду СФРЮ, тепер знову скасовано. І це президент Тадіч також може вважати своєю заслугою.
Звичайно, процес європейської інтеграції для Сербії не буде простим. Країни ЄС й досі остаточно не визначилися стосовно одного з найболючіших для сербів питання – ситуації щодо співпраці Белграда з Міжнародним трибуналом у Гаазі. Найбільш жорстку позицію тут займають Нідерланди, які вважають, що керівництво Сербії робить недостатньо для затримання двох військових злочинців, які залишаються на волі, – колишнього командувача армією боснійських сербів Ратко Младича та одного з керівників Сербської Крайни Горана Хаджича. Однак Нідерланди вже погодилися з можливістю підписання торговельної угоди між Сербією та ЄС, і не виключено, що ця країна пом’якшить свою позицію після оприлюднення доповіді спеціальної комісії ООН з військових злочинів, яка спостерігає за зусиллями сербської влади. Ще одне невирішене питання – це, звісно ж, проблема Косова. Абсолютно не зрозуміло, як Сербія вступатиме в ЄС, якщо у неї – своє уявлення щодо територіальної цілісності, а у багатьох країн Євросоюзу – своє. Але, з іншого боку, є і країни ЄС, які не мають наміру визнавати незалежність Косова. Скасування віз для сербів косоварів не стосується – і при цьому Белград аж ніяк не став відмовлятися від безвізового режиму, навпаки – його введення відзначалось як справжнє свято. То чому б і до Євросоюзу не вступити без Косова? Як би там не було, а свій геополітичний вибір Сербія зробила. І цей вибір значно відрізняється від риторики часів Слободана Мілошевича, коли сербський віце-прем’єр Воїслав Шешель, який очікує нині вироку в Гаазі, заколисував своїх російських співрозмовників риторикою щодо неминучого приєднання Сербії до союзної держави Росії й Білорусі. Ні, Сербія не стане екзотичним учасником екзотичного об’єднання. З часом вона перетвориться на звичайну країну Євросоюзу.
Однак є й інший досвід, важливий уже для України. Конфронтувати з Москвою Белград також не став. Після «кольорової революції» у Сербії – до речі, першої такої революції – у Росії дивилися на нове сербське керівництво із неприхованою антипатією. Союзником Москви вважався чомусь Слободан Мілошевич. Росія зробила все для врятування представників його корумпованої сім’ї. Нові керівники Сербії вважалися західними найманцями, особливо після того, як колишній диктатор потрапив на лаву підсудних у Гаагу. З часом у Москві вирішили, що переможець Мілошевича, а згодом прем’єр Сербії Воїслав Коштуніца все ж таки не безнадійний. Але й Коштуніца втратив владу. Втратив на користь партії, яку очолював Зоран Джинжич – саме та людина, яка ухвалювала рішення про видачу Мілошевича і яку нещодавно схарактеризовували як американську маріонетку по державному російському телебаченню.
Усе це не заважає Сербії підтримувати з Росією дружні відносини й не відволікатись на критику російських політичних традицій і навіть ставлення Москви до сербських політиків. У Белграді усвідомлюють, що існують питання, в яких російська підтримка просто вигідна для сербів. Це насамперед питання Косова – Росія не визнає його незалежності. Але є й дуже важливі питання енергетичного співробітництва, які допомагають сербській економіці. У результаті Сербії вдається зберігати європейський вектор розвитку і не псувати відносин із Москвою. Бо для країни, що усвідомлює свій власний інтерес, потрібна не риторика, а практика двосторонніх відносин. Від конфронтації з Москвою впродовж останніх років Київ не виграв. Більше того, у деяких країн ЄС склалося враження, що подальша європейська і тим паче євроатлантична інтеграція України може позначитися на їхніх власних відносинах із Росією. І в Україні можуть скільки завгодно переконувати своїх західних партнерів, що це не важливо, що треба думати не про Росію, а про Україну, що ми – незалежна держава. Для них – важливо. Вони думають не стільки про Росію і не стільки про Україну, скільки про власні інтереси. А нам ще належить цього навчитися. Хоча б у сербів.
