Ламайте стіни
Подія, яка стала символом звільнення Східної Європи і, без перебільшення, прискорила процеси українського самовизначення, не знайшла достойного відгуку в українському суспільстві 20 років потому. Очевидно, на це є свої причини. Одна із них у тому, що наша свідомість (зокрема й політична) переобтяжена архетипами минулого, у тому числі – й комуністичного. Держава, яка існує у старій парадигмі (або іншими словами, використовує застарілу методологію прийняття рішень), ніколи не зможе гарантувати своїм громадянам безпеку життя, здоров’я, не зможе створити умов для розвитку.
Саме тому падіння Берлінського муру – це не лише зміна карти Європи та поява нових незалежних держав. Це ще й символ звільнення від отого минулого, що заважає рухатися вперед. Системна криза, яку переживає сьогодні Україна на різних рівнях, може бути подолана за умови переосмислення підходів до управління державою, усвідомлення необхідності відкритися світові, тобто новим ідеям, новим знанням.
Зрештою, ми робимо маленькі кроки в цьому напрямку. Україна потроху повертається в європейський контекст. Але це відбувається аж ніяк не зусиллями держави, яка на міжнародних акціях, таких, наприклад, як Франкфуртський книжковий ярмарок, продовжує втюхувати світові совдепівсько-шароварний образ країни. І не зусиллями українських політиків, які своїми архаїчними уявленнями про світ та відповідними заявами будують нові стіни нерозуміння і змушують міжнародну громадськість час від часу в подиві здіймати брови. Ось з останнього. Наприклад, Арсеній Яценюк у контексті святкування 20-річчя падіння Берлінської стіни заявив: «Берлінська стіна фізично знищена, а фактично вона залишилась, перемістившись на кордон Україна – ЄС». Або ж деякі експерти вважають – якщо Україна вступить у НАТО, то на кордоні з Росією виникне нова Берлінська стіна. Але це стереотипні уявлення, їх не мали б поширювати політики чи експерти, які відносять себе до нової генерації. Насправді, сьогодні ситуація така, що нову стіну зводить не ЄС чи НАТО. Нову стіну нерозуміння зводить сама Україна, насамперед українська влада, неспроможна виробити зрозумілу світові збалансовану зовнішню та внутрішню політику.
Як уже зазначалося, незважаючи, або навіть усупереч діям влади, Україна таки повертається, хоч і повільно, в європейський культурний контекст. Завдяки зусиллям окремих людей, візія України яких гармоніює зі світовими тенденціями. Ці люди не модні в Україні, яка розривається між совковим учора та модерним (чи навіть постмодерним) завтра. Їх не запрошують на популярні ток-шоу, вони не є героями VIP-тусовок. Але вони, по суті, є паротягом для України. Скажімо, статті письменників Юрія Андруховича та Оксани Забужко частіше можна прочитати у якійсь поважній європейській газеті, аніж в українській. Тому тут питання, хто ж будує стіни: мультикультурна Європа, яка радо відкриває двері українським інтелектуалам, чи Україна, яка постійно рефлексує з приводу того, що всі її ображають?
До речі, той же Андрухович зі своїми друзями-письменниками чи не першим почав руйнування наших вітчизняних «мурів», коли у славнозвісному 1989-му зініціював в Івано-Франківську перше міжнародне бієнале сучасного мистецтва «Імпреза», на яке з’їхалися митці із 43 країн світу. Продовжує руйнувати власні «мури» і молоде покоління, яке хоче жити у відкритому світі. Доказом цього є акція творчої формації Gagare Gang під назвою «Коли впаде українська “берлінська” стіна?». Молоді люди порозклеювали в Києві постери із написами на кшталт: «Стіни існують між старим та новим світами. Стіни будують, щоб розлучати. Стіни руйнують, щоб зближувати». Чи зрозуміють символізм цих закликів ті, хто претендує на посаду президента, – від цього залежатиме найближче майбутнє цілої країни.
