Іронія історії
Це – зі щоденникових записів відомого полтавчанина Володимира Галактіоновича Короленка. Завжди «незручного» громадянина і людини, яка завжди казала правду. Забутого нами Короленка. Сьогодні у Полтави інші герої, інші інтереси. Як і у всієї України.
Хто знає, яка кількість усіляких жителів Малоросії долучилася до багнетів революції 1917 року в результаті інспірованого царським двором кримінального процесу проти київського міщанина Бейліса... Хто може порахувати, яке число гарячих голів, яких життям вела пам’ять про погроми, служило вірою і правдою новій, «справедливій» диктатурі, що втопила у крові власну країну.
Зовсім нещодавно перечитував листи Короленка до «ніжного більшовика» Луначарського. Страшні документи епохи, у яких всі, вбиваючи собі подібних, говорили про справедливість. Уперше я побачив ці тексти в самвидаві 1970 року. Їх тоді відслідковували, вилучали. Діти й онуки Луначарського боялися пам’яті. Сьогодні, у 2009 році, я прочитав ці листи інакше, геть інакше. І я зрозумів: вони і зараз небезпечні, небезпечні своєю голою правдою. Раніше вони свідчили проти тоталітарної міфології, сьогодні – проти примітивного згладжування історії сучасними шкільними підручниками.
Він, раніше проклятий активістами «Чорної сотні» під протекцією самого царя, записав і таке: «“Комунія” зустрічає повсюди ненависть. Миготіння єврейських фізіономій серед більшовицьких діячів (особливо в “надзвичайці”) розпалює традиційні й надто живучі юдофобські інстинкти». І ще: «Анархізм або залишається утопією, або представлений такими елементами, як, наприклад, махновці, яких важко відрізнити від бандитів». І таке: «Мені судилося стояти в опозиції до всіх цих властей, що досі змінювали одна одну».
Чудово розумію: прилюдні розмови на деякі теми вважаються порушенням правил політкоректності. Але вони існують, ці теми, і, не обговорювані публічно професійними істориками, стають зручною темою для спекуляцій панів Тягнибока і Ратушняка.
Я повернувся до Києва із сибірського заслання у 1982 році. Довкола було задушливо і похмуро. Вечорами, після роботи слюсарем у заводському цеху, я ходив до академічної бібліотеки за свіжим повітрям ясної думки і тверезих слів. Одного дня, дочекавшись зі сховища збірку «Свобода і культура», видану в Санкт-Петербурзі 1906 року, я прочитав в одній зі статей рядки, що так уразили мене тоді: «Я упевнений, що Маркс менш за все повинен у марксизмі, що, не будь його системи, ми притягнули б за волосся до есхатологічних жадань будь-яку іншу доктрину». І ще я знайшов там, у збірці, коротку і абсолютну характеристику Володимира Ульянова зразка 1906 року. Мабуть, ця збірка десятиліттями не була ніким читана, тому і не потрапила до закритого «спецхрану» для особливо надійних читачів. Автор статті, філософ і публіцист Володимир Шмідт, прозрів майбутнє своєї країни, керованої бездарно і небезпечно.
Царя позбавили влади. Щиро і ревно. Відкинувши заразом і всі інститути країни, що визначали її як протодемократичну. Вічне російське питання: хто винен?
Будь-яка влада насправді виходить із народу. Але не завжди до нього повертається. Надзвичайно важливе знання для сучасної України передвиборного періоду.
