«Квартірний вопрос»
Мені в цьому плані пощастило. Я винаймаю чудову однокімнатну «малосімейку» з видом на дитячий садок, у дуже спальному глухому районі Києва. Єдина незручність – це тонкі стіни, які дають змогу знати все, чим живуть твої сусіди. Коли вони повертаються з роботи, коли лягають спати, які програми найчастіше дивляться по TБ та які мають музичні вподобання. Безумовно, є можливість також слухати всі їхні стогони та зітхання під час виконання подружніх обов’язків, а також бути в курсі інших деталей інтимного життя. Ще, звісно, трохи дратують п’яні сусіди на сходах, регулярний запах конопляного диму в під’їзді та часто поламаний ліфт. Але все решта – просто чудово. Неподалік мого будинку є великий супермаркет, що працює цілодобово, а також базар, цвинтар, дві церкви різних патріархатів, засмічений ліс, уже згаданий дитячий садок, перукарня із солярієм, майстерня з ремонту взуття, станція технічного обслуговування та кілька автомобільних стоянок. Живи та радій. Власне, те я регулярно й роблю. Особливо, коли зустрічаю на сходах свою сусідку, вічно заклопотану тітку років сорока.
Іноді, звісно, у мене з’являються думки про власне житло. І я навіть напружую мозкові звивини, намагаючись вигадати, звідки взяти для цього грошей. Потім залажу в Інтернет, дивлюсь на цінові пропозиції й дуже радію, коли дізнаюсь, що ринок нерухомості нарешті обвалився, і ціни нестримно повзуть вниз. Задоволено відкорковую пляшку пива, одразу прикидаю, скільки потрібно щомісяця відкладати із зарплати, щоб назбирати потрібну суму, потім вираховую, скільки років життя мені доведеться позбавляти себе дрібних радощів, і нарешті доходжу висновку, що всі ці підрахунки лайна варті, і що чесним способом у цій країні грошей заробити майже не можливо. Хіба якщо піти в шоу-бізнес або в депутати. Але співати я не вмію, а депутат – погане слово, а я добре вихований і не хочу зганьбити родину. І, нарешті, згадую свою сусідку, яку зустрічав минулого тижня в коридорі з доберманом, і мені стає легко та радісно на душі. Бо все в мене не так уже й погано. А далі якось воно буде. Бо ніколи не буває так, щоб якось не було.
Можливо, такому безтурботному спокою я і справді мушу завдячувати сусідці. Бо якби не вона, точніше не її життєва історія, випадково підслухана через усе ті ж тонкі стіни, я ще й досі погано спав би та марив своєю власною квартирою із вікнами з видом на Дніпро.
Річ у тім, що сусідка, так як і я, довго мріяла про просторі апартаменти в новому елітному будинку. Власне, і було чого мріяти. У квартирі площею, здається, 32 квадратних метри вона мала щастя мешкати не лише зі своїм схильним до алкоголізму чоловіком, а й зі старенькою мамою. Мало того, колись давно Бог дав їй двійко діточок – хлопчика та дівчинку. За довгі роки совєцької влади та не менш тривале становлення української державності родина з п’яти осіб так і не спромоглася розширити свій життєвий простір. Подружжя невтомно працювало, бабця відкладала пенсію, збирала пляшки, діти росли, і якось навіть привели додому гарненького песика – доберманчика. Чуйне серце матері зламалося від дитячих сліз, і сучка Берта залишилася жити шостим членом родини. Яким же великим було їхнє здивування, коли одного прекрасного дня вона привела на світ у своєму кошичку аж десятеро малесеньких доберманчиків. Ось це вже було занадто. Сусідка зібрала всі свої заощадження, вибила «по блату» в банку кредит і купила в щойно закладеному новому будинку двокімнатну квартиру на ще не збудованому 12 поверсі. І що б ви думали? Тільки-но бабця розпродала цуценят і сім’я в очікуванні нового житла зітхнула з полегкістю, як виявилось, що все тільки починається. Дівчинка випадково стала матір’ю і мала ось-ось народити. Гіпотетичний тато дитини не визнає, тож маленька житиме все на тих же 32 квадратах. І що найцікавіше – будівельна компанія, в яку інвестували гроші, накрилася мідним тазом, а отже, квартиру на 12 поверсі моїй сусідці не бачити, як своїх власних вух, ще дуже і дуже довго.
Що б ви зробили в такій ситуації? Правильно – напилися. Власне, так мої сусіди і вчинили цілою родиною в одну прекрасну весняну ніч.
А я відтоді сплю абсолютно спокійно. Мою голову ніколи не мучать думки з приводу свого власного житла, і коли хтось навіть намагається їх розворушити безглуздими балачками, я набожно здіймаю очі до неба і кажу, що все це – дурня, бо я вірю, що вілла під Києвом у мене колись обов’язково буде, але лише завдяки диву. Бо без дива в цій дивній країні аж ніяк не обійтися. Бо я не хочу бути ні депутатом, ні злодієм, ні бандитом.
Вірте, і вам воздасться! Чи не так?
