Перетягування Білорусі
Слід відразу сказати, що зустрічі на рівні вищих органів союзної держави відбуваються не так уже й часто, тож Рада міністрів, та ще й за участі Путіна, – це вже подія. Однак очевидно, що головним у подорожі російського прем’єра до білоруської столиці було не протокольне засідання, а переговори з президентом Олександром Лукашенком.
Лукашенко останнім часом не приховує свого песимізму з приводу російсько-білоруської інтеграції. Так, механізм союзної держави давно іржавий. Проте до економічної кризи білоруська економіка мала можливість існувати за рахунок фактичних російських дотацій – хоча, звичайно, купівля білоруських товарів могла розцінюватися як нагальна потреба. Більше такої потреби немає. І грошей у Росії – ніде правди діти – починає бракувати на власні регіони, не те щоб на сусідню, хай і союзну, країну. В цій ситуації Лукашенко і почав маневрувати. До Мінська прилітала делегація Європейського Союзу на чолі з Хав’єром Соланою – цьому політику завжди доручають найделікатніші місії на кордонах ЄС, згадаймо, як він прилітав на український круглий стіл чи на пошук компромісу між лідерами тоді ще союзних Сербії та Чорногорії. Лукашенко також провів дві зустрічі з Віктором Ющенком – остання в Гомелі, напередодні саміту «Східного партнерства» за участі білоруської делегації, – які мали продемонструвати Мос¬кві, що у Мінська можуть бути й інші партнери. Сказати, що в Москві цей саміт не помітили, – значить не зауважити очевидного занепокоєння, яке проявляла російська дипломатія під час підготування заходу. Олександр Лукашенко це занепокоєння усвідомлював – у день, коли його делегація була в Празі, він приймав російського посла в Мінську. Проте нікого ні в чому не переконав. У Москві залишилися при думці, що європейці сконструювали «Східне партнерство» для того, щоб «відірвати» від Росії якомога більшу кількість її сусідів – навіть тих, які хотіли б бути завжди разом. І ось уже президент Росії Дмітрій Медвєдєв під час саміту Росія – Європейський Союз у Хабаровську роздратовано відгукнувся про «Східне партнерство» як про можливе об’єднання країн, налаштованих проти Москви. Участь у саміті таких традиційних російських друзів, як Білорусь, Молдова та Вір¬менія, російського президента, як бачимо, не переконала. А, може, навпаки – саме поява цих делегацій у Празі й примусила Москву усвідомити, що традиційні партнери готові до самостійного плавання на політичних хвилях? І зупинити їх можна тільки грішми!
Проте Олександр Лукашенко бажає не тільки грошей. І не стільки грошей. У білоруського президента власний план, який він і не приховує. Його вимога до Росії є доволі простою: він намагається отримати для білоруських підприємств статус «внутрішньоросійських» – і при цьому зберегти власну незалежність і можливість зустрічатися з Хав’єром Соланою чи Віктором Ющенком без санкції Кремля. Чи погодиться на такий варіант Владімір Путін? Звичайно, відповіді на це запитання після його подорожі до Мінська не буде. Засідання Ради міністрів союзної держави – це привід продовжити вічні розмови про вічні економічні проекти і прожекти, гідно підготуватися до спільного відзначення 65-ої річниці Перемоги і 10-ої річниці підписання Угоди про створення союзної держави (так-так, у порядку денному засідання є й такий ювілейний пункт). А от чи вдасться Лукашенку й Путіну домовитися кулуарно – можна буде зрозуміти тільки за подальшою поведінкою білоруського лідера. Однак, навіть якщо Путін погодиться на білоруські умови (хоча де візьме гроші для продовження дотаційної політики?), він має усвідомлювати, що Лукашенко навряд чи відмовиться від загравання з Європою. Адже маневрування – це наразі головний козир білоруського президента у відносинах із Москвою. І позбутися його – значить знову опинитися під пресом російських вимог і почути від Владіміра Путіна сакраментальне: «Присоединяйтесь к нам областями».
