Звичайний Гоголь
Читати листи Гоголя так само цікаво, як і його твори. Вони й написані тим самим голосом і стилем, і потреби та прагнення Гоголя інколи страшенно схожі на потреби й прагнення його персонажів. Його синій фрак із металевими гудзиками так нагадує фрак з іскрою Павлуші Чічікова з «Мертвих душ»; і обидва – автор і персонаж – поділяли любов до копійки й пошану до вищих чинів, тільки автор бачив ці риси й міг з них посміятися. Але чи поділяв Микола Гоголь зі своїми персонажами іще одне – містичну, незрозумілу долю, сповнену потойбічних явищ, та загадкову смерть?
Українські гоголезнавці не люблять про це говорити. Ні про містику, ні про хвороби, ні про особливості характеру їхнього об’єкта досліджень. Чому Гоголь казав, що другий том «Мертвих душ» він спалив під впливом чорта? А геній? Немає хвороби, немає нав’язливих думок, немає загадкової смерті, а є лише геній Гоголя. Але що це таке – геній Гоголя?
Юний Гоголь мріяв про одне, як він сам пише матері: «У сні й наяву мені мариться Петербург, а з ним разом і служба державі». Прожити життя, не залишивши у ньому сліду, йому здавалося нестерпним. Гоголь почав писати ще в Ніжині, українською мовою, можливо, під впливом знайомих його батька, Котляревського і Капніста. Ті твори не збереглися, перша спроба романтичної поеми на німецький взірець була висміяна, Гоголь скупив і спалив усі примірники. Але ще зовсім юним він знайшов новий, сильний голос. Старому пасічнику Рудому Паньку, який розповів Петербургу й світу про вечори на хуторі біля Диканьки, було всього 22 роки. Але Рудий Панько не був багатим на власну фантазію. Він переказував переважно казки й перекази, які вже ходили і в Україні, і в Західній Європі.
Його «Вій», написаний, як каже київський професор Володимир Звиняцьковський, на зразок класичних західних «ужастиків» того часу. В ньому багато чудернацького. Але одна з найдивніших речей для мене – те, що Гоголь у «Вії» вішає читачеві на вуха макарони доволі відверто. Він пише, що Вій - ватажок малоросійських гномів. Тепер подумаємо: якщо ми щось і знаємо про Гоголя, то це те, що він чудово орієнтувався в українському фольклорі й барокко. Ну які малоросійські гноми? Тоді ж не було Верховної Ради.
Цей момент – перший, після якого лунає уявний дзвіночок: а Гоголь-то був не тільки геній, а ще й прецікавий персонаж, якому не чуже було ніщо людське. Наприклад, дописати русскую зємлю і русскій дух у «Тараса Бульбу», події в якому відбуваються задовго до приєднання України до Росії. Тепер увесь Захід уявляє собі русскую душу за повістю українця Гоголя про події, які до Росії не мають жодного стосунку. Навіть у школі, будучи затятою піонеркою, головою ради дружини й лідеркою зі збору макулатури (майже), я думала: Гоголь тут дещо прогнав.
Зараз в Україні вийшов і перший варіант цієї повісті у видавництві «Либідь». І от її можна читати, не здригаючись від вірнопоклонництва генія.
Геній багато їв і багато голодував. Геній носив то фантазійний одяг із нашийними платками, то якесь лахміття. Геній хворів на меланхолію, а по-нинішньому – депресію. Генію було тяжко вигадувати сюжети, і геній, як і інший геній – Шекспір – тибрив їх із народу.
Якщо ви думаєте, що я спеціально знущаюся, то це правда. Тільки не з Гоголя, а з ідеї, що геніальні твори пишуть якісь ефемерні генії, герої, які, за вдалим висловом Леся Подерв’янського, не (...) і не (...), не кажучи про те вже, що ніхто з них у дитинстві не (...). Гоголь – не Будда і не Далай-Лама. Якби він був Будда, він не написав би «Мертві душі». Він жив, хоч і недовго, любив Пушкіна, страждав від меланхолії, прагнув слави, вірив у Бога і у фізичне існування чорта. Він був людиною, як і ми. А значить, і в нас є шанс.
