Шість років до «дембеля»
Якщо після виступу Дмітрія Медвєдєва із президентським посланням важко було зрозуміти, про якого саме президента йдеться – про діючого чи наступного, – то тепер усе стало набагато зрозумілішим. Медвєдєв перебуватиме у своєму кріслі чотири роки, а шість років правитиме його наступник. Владімір Путін? Чи це буде другий термін Медвєдєва? Хто наразі замовляє музику, до кого варто бути ближче?
Ось що намагаються зрозуміти сьогодні в Росії. Це «подарунок» Путіну чи собі? Медвєдєв виконує домовленості, які й дозволили йому стати третім президентом Російської Федерації, чи вже почав свою самостійну гру? І чи узгодили між собою діючий і колишній президенти, кому правити наступним? У коридорах влади кружляють чутки, всі намагаються зрозуміти, як прожити наступні чотири роки, кому присягати... Однак є й інше питання: чи дійсно Медвєдєв і Путін можуть бути впевненими у стабільності своєї
влади? Навіть інакше: вони можуть бути впевненими, бо живуть в особливому світі власних уявлень про реальність, світі, куди справжнє життя майже не проривається, світі дороги з Кремля до Барвіхи чи сочинської Красної Поляни. І вони щиро вірять, що так буде вічно. Але чому ми маємо розділяти цю чудернацьку впевненість?
Думаю, навіть прихильники хваленої російської стабільності усвідомлюють, що їхні герої зараз мали б займатися зовсім іншим. Незважаючи на те, що дресироване телебачення намагається не нервувати населення й про кризу не говорити, криза все ж таки вже є. Ціни на нафту продовжують знижуватися, Центральний банк Росії відмовився від підтримки рубля, «олігархи» рапортують про втрачені мільярди, а Путін дорікає тим, кому держава почала допомагати, мовляв, вони замість витрати грошей на стабілізацію ситуації у масовому порядку вивозять їх за кордон. Наступний рік обіцяє бути непростим. І те, що наприкінці нинішнього влада зайнялася реформами в політичній площині, – швидше демонстрація активності. Населення має бути впевненим – Кремль щохвилинно думає, як все вдосконалити: Конституцію, зовнішню політику, громадське життя... Однак навіть якщо у Калінінградській області встановлять ракети «Іскандер», а президентський термін продовжать, російську економіку це не врятує. Думати потрібно саме про неї. Але чи здатні робити це розбещені нафтодорами чиновники?
Тому парадокс ситуації може полягати в тому, що шість років – це термін не для Медвєдєва. І навіть не для Путіна, хоча, як без нього? А для якоїсь іншої людини, яка з’явиться на тлі збідніння населення, масового безробіття, краху ринків – тобто всіх тих кризових явищ, свідками яких ми станемо незабаром. Ця людина назве перші роки нового тисячоліття роками згаяних можливостей, звинувачуватиме своїх попередників у корумпованості й невмінні вибудовувати відносини із Заходом. Вона буде здивована керованістю російських ЗМІ і знову згадає про «гласність». Звідки візьметься така людина? А звідки взявся Горбачов? З політбюро ЦК КПРС, наскільки я пам’ятаю. Новий Горбачов уже поруч – десь в адміністрації президента чи в уряді. Просто чекає свого часу. І не знає, що саме йому випаде місія змінити країну і повернути її на сучасні рейки.
Адже є вічний закон російської цивілізації – права міняються на гроші, а гроші на права. Нафтодолари дозволили Владіміру Путіну створити цілком лояльну й ситу якщо не країну, так суспільну еліту, примусити середній клас повірити, що стабільність уже настала. Тепер, коли ці люди залишаться без роботи, але з кредитами, вони знову згадають про свої права, про «Прес-клуб» на телебаченні, про дискусії – що робити далі, знову говоритимуть, що країні потрібні зміни. Звичайно ж, для такого повороту потрібна нова людина. Шість років їй якраз вистачить...
