Іван Гаврилюк: «Я далеко не однолюб» Ольга Годованець, журнал «Главред» Слово «не бійтеся» – це не про нього. Він шість разів «смерть цілував у вуста, взасос», – і вижив. Він ніколи в житті не ходив на сповідь до священика – він їм не вірить.

Він знає один принцип життя – треба стріляти першим, а потім, нехай розбираються. Він був пішов у політику – і плюнув на неї. Він п’є добрий вірменський коньяк, коли поряд немає дружини, але вже без тієї радості, яку знав колись, коли пив зі своїми друзями, сьогодні всесвітньо відомими людьми. Він поховав їх чи не усіх – правдивих друзів – а сам за п’ять днів до жовтня розміняв сьомий десяток років свого дивного життя

Актор кіно Іван Гаврилюк, який не ділить професію з життям, сьогодні майже ніде не знімається. Він переконаний, що нашого кіно немає. «Українське кіно, яке завжди було, говорило езоповою мовою. І цю мову всі розуміли. Тепер українського немає», – стоячи в кутку своєї великої київської кухні і запалюючи хорошу американську цигарку, куплену у дьюті-фрі, почав розмову актор. Він живе на два рідних для нього міста – Київ та Львів. Але має ще одну батьківщину. От з неї ми й почали нашу розмову за обідньою кавою.

Гуцульщина – це моя друга батьківщина, яка до певного часу була для мене навіть першою. Гуцули на верхах гір – язичники, бо вони вміють говорити зі звіром, із сонцем, з борщем, з усім. А в долині – вони великі християни, ходять до церкви. От гуцули – це мої люди. Гуцули зберегли себе, знаєте, чому? Тому що вони горді. Я їх люблю за те, що вони ніколи покидькові руку не подадуть. Є честь і Господь Бог. От гуцули – люди честі.

А ви у своєму житті чи багато безчесних вчинків зробили?

Я не зробив жодного безчесного вчинку. Хіба що, можливо, стосовно своєї дружини – стосовно Мирослави. Бо я не виконав одну заповідь Божу, яка звучить так: не люби чужих жінок.

Але з приводу якихось принципових речей, ніколи в житті. От зараз це не цінується, бо при владі, наприклад, усі люди, які були й за комуністичного режиму, всі були членами Компартії України чи КПРС, за винятком Гаврилюка, Миколайчука, Бикова, Параджанова, Денисенка…

Ви назвали всіх людей, які відійшли у вічність, і з-поміж них назвали себе. Чому?  

Живих немає, яких би я так поважав, які були б кришталево чесними людьми, для яких би існувало поняття не гонору, а честі та гордості. Вони ніколи не сідали за стіл з покидьком.

У вас залишилися друзі?  

Мої друзі всі мертві. Покійний Іван Миколайчук колись казав: «Малий, головне, щоб ти любив». Оце дуже важливо. Коли немає близької людини біля тебе, жити повноцінно не можливо, можна лише існувати...

Я в обіймах фотографій,

Мертвих, чорних і блідих.

Скільки поглядів і ахів

З ваших вуст летить німих.

Ви, як карти, переді мною,

Що давно вже вийшли з гри.

Тільки спогади і болі

Залишили назавжди.

Вас безмежжя різнодолих,

На моїй висить стіні.

Очі страшно молять волі,

Що захована в мені.

Ви були колись живими,

І мені пахучі сни

Із відкритими очима дарували восени.

Я – розхристаний, як спомин,

Дуже дико вас любив.

Тільки сповідь, вічну сповідь

Вам на віки залишив...    

А коли у вашому товаристві з’явився Миколайчук?

Це був 1966 рік. Ви ще не родилися тоді. Я приїхав зі своїм товаришем Зеником зі Львова вступали до інституту імені Карпенка-Карого. Не було де зупинитися, і нам дали адресу Миколайчука на вулиці Жилянській, 43а, квартира 21, шостий поверх. Ми приїхали, подзвонили у двері, вийшов Іван... Мені тоді не було ще вісімнадцяти. А перед цим у нас показували фільм «Сон», весь Львів дивився «Сон», де Іван грав Шевченка. А «Тіні забутих предків» школою ходили дивитися... І тут перед нами такі сумні глибокі Миколайчукові очі. Ми зайшли, стали: «Ми приїхали, от вам лист». – «Ну, заходьте, хлопці». А позаду нього ходив Боря Брондуков, у сімейних трусах, з якоюсь тарілкою, на якій була зелена вже зацвіла картопля, і ще був Федір Панасенко. Але тоді ми ще не знали, хто це. Нас запросили. І я бігом побіг за коньяком. Коньяк приніс тоді якийсь дуже дорогий, батько мені дав сто карбованців.

І скільки з них ви витратили на коньяк?

Майже половину. Ми випили коньяк, й Іван каже: «Хлопці, усе, живіть у мене». Це була однокімнатна квартира – дуже велика кімната й маленька кухня, метрів два на три. І ми там залишилися жити. ...Знаєте, тоді люди робили добро одне одному без усякої користі, просто робили добро як дихали. А зараз роблять  злі вчинки так само, як дихають. Ось у чому біда.

Ви перестали вірити?

Думаю, що так. Вірити можна й у туалеті, якщо це щиро. І не обов’язково ходити та бити поклони. Сьогодні відвідувати церкву – це вже мода, а не віра.

А коли ви народилися, якою була погода?

Мама розповідала, що я народився о дев’ятій ранку в селі в хаті. Зараз я поставив там нову хату. Погода яка була? Били страшні громи, і був сильний вітер. Я досі дуже люблю вітер. І обожнюю, коли погана погода на дворі.

І коли погана погода – здорово сидіти у затишному місці, наприклад, у ресторації, з товариством...

Я взагалі не любитель у якісь ресторани ходити. Насамперед, я ходжу туди, де я люблю, а потім, де мене люблять. У Києві – це Будинок кіно.

І пам’ятати про те, що «не важливо, з ким лягти, важливо, з ким прокинутися». Це ж одна з настанов Івана Миколайчика вам, його молодшому другу, чи не так?

О! Так, це абсолютна правда – не важливо, з ким лягти, важливо, з ким прокинутися. Не знаю, чи він це десь прочитав, чи він сам придумав. Іван був філософом. От я зараз книжку готую до друку, так там дуже багато є сказаних ним висловів. Іван любив жінок, жінки любили його, і тому його філософські речі – великі. Він був з тих людей, які вміли красиво любити. У ньому не було блядства. Не було бруду.

У вас було багато красивих і гарних жінок? Чи ви уникаєте відповіді про жінок у вашому житті?

По-перше, ви не запитували мене про жінок у моєму житті. А, по-друге, про мене дуже добре сказав артист Валерій Бесараб: Гаврилюк – однолюб-ліберал (сміється). Як казав мій батько: «Жінка, то є осолода життя». Жінки – це цілий світ. Все найкраще від жінок, і все найжахливіше теж від жінок. Я далеко не однолюб, мені все притаманне. Тут три крапки треба поставити...

Але я завжди любив одну жінку, Мирославу, з дружиною ми разом уже 42 роки.

Вам пощастило з учителями.

Головне, це були люди, з яких ти брав приклад. Ніхто нікого нічому не вчив.

Наприклад, Сергій Параджанов, 1970 рік. Я приїжджаю із Узбекистану – мене арештовують буквально в аеропорту «Бориспіль», кайданки надівають, бо я в Самарканді виступав проти комуністів. Через три дні мене випускають із в’язниці, а в моєї дружини проблеми зі здоров’ям. Нікого поряд немає: Іван десь на зйомках, Леонід Осика (кінорежисер. – Ред.) – на зйомках, у Києві нікого немає. Я йду до Параджанова на площу Перемоги, п’ятий поверх, дзвоню у двері, виходить: «О! Христос пришел. Христос, заходи!». Кажу: «Сергію Йосиповичу, з Мирославою погано, якусь пухлину знайшли». Він при мені набирає міністра охорони здоров’я і з матом до нього говорить: «Это гениальный молодой артист, у него с женой плохо…». На другий день Мирославі роблять операцію.

Ми жили на вулиці Малишка, де серед пісків стояв один наш дев’ятиповерховий будинок. У нас тоді навіть постелі в хаті не було, хоча я вже у дев’яти картинах знявся у головних ролях. Параджанов не знав, де ми живемо. І коли я привіз Мирославу додому, лежимо на матрацах на підлозі, і раптом дзвінок у двері. Десята вечора. Звідки? Аркадій Мікульський, Сергій Параджанов та Олег Фіалко. У Параджанова букет чорних троян, як мій зріст, пляшка вірменського коньяку, обгорнута в прапор з китицями, який вони зняли на Печерську біля Верховної Ради. І я думаю: хто я для нього? Якийсь шмаркач, який починає зніматися у кіно. А він – класик, уже зняв «Тіні…», і він прийшов до моєї дружини, провідати. Зараз таке можливо?

Усе ваше товариство були люди світового рівня і світового значення...

Тепер я це усвідомлюю. Тоді я цього не розумів, ми просто були друзями.

Разом пиячили та їли борщ, любили жінок…

І пиячили, і їли борщ, і любили жінок. Але це все було дуже красиво.

«Під вашим волоссям білим

Груди молочно-шовкові,

А очі ваші – літо спіле,

Сумні, серпнево-жорнові.

Ви боса, як ранок,

Що гострить косу росою.

А де ж ваш коханок?

Якою він стогне бідою?»

Щасливі жінки, яким говорили такі слова.

Надіюся, що вони щасливі.

А як так сталося, що ви жодного разу не сповідалися?

Перед ким? От питання. Кому? Я не знайшов. Старався не набрехати, нічого не перебільшувати. Сповідатися можна, коли у людини багато гріхів... Хіба це гріх, що ти живеш на світі? Гріх, що ти нікого не запродав, не продав? Я не відчуваю за собою таких гріхів, щоб вони мене мучили, щоб я не спав через них.

Ви завжди чарку тримаєте по-офіцерськи – з витягнутим ліктем?

Це на Київській Русі так пили. Був такий великий художник, академік усіх світових академій мистецтв – Георгій, Юра Якутович. Юра був головним художником фільму «Захар Беркут», і він привніс цей жест. Десь знайшов, що за Київської Русі князі, можновладці саме так пили меди: якщо ти пив з піднятим вище брів ліктем, тобі наливали далі, якщо ні – то ти вже був п’яний.

Скажіть, а під час зйомок правдиві меди наливали?  

Правдиві. Але це залежало від того, хто був режисером фільму. У кіно, слава Богу, майже не бувало бутафорії. Але якщо не встигли зняти сцену застілля сьогодні (а вона дуже дорого коштувала), то були такі придурки з адміністрації, які всі харчі обливали нафтою, щоб ніхто з акторів або з масовки нічого не з’їв. А в покійного Льоні Осики навпаки, якщо за столом горілка – пили справжню горілку.

І скільки дублів робили?

Хороші режисери ніколи не знімають багато дублів.

Що вас може образити?

Є таке поняття гонор – це жахливо, як і амбіції, яке зараз стало «хорошим» поняттям. Але є поняття гордість, а це – гідність і честь. І найстрашніше, коли мою гордість, або мою гідність, або честь хтось паплюжить. За це – кулю в лоба.

А зараз серед людей немає поняття честь, гордість, не подавати руки покидькові. І як з цим жити? Як боротися?

Я знайшов вихід – у мене є свій хутір під назвою Заставне, де я народився. І я там живу. Кого я кличу, нехай приходить. Кого не кликав, посилаю.

У вас росте онук, на що йому сподіватися?

Він знає, що дядько Іван, курва мать…  

...дядько чи дід Іван?

Я не хочу знати цього «дід»… Який дід? Я ще сам гуляю!