Перше вересня політичне: сексу багато, а дітей мало Володимир Цибулько, поет Цей день вирізняється від інших тим, що майже кожен цього дня намагається, за принципом древніх (ab ovo), з’ясувати для себе й інших так само, як? і що? було першим – курка чи яйце. Тобто не буквально – курка чи яйце.

А, власне: це тому, що освіта у нас з року в рік слабшає, бо політики  у нас з року в рік все «праффесоровіші» й «праффесоровіші, чи тому, що в нас такі політики – «праффесори» – тому й освіта девальвує і девальвує.  Найпершою страждає, звичайно ж, лінгвістична грамотність – ці знання не обов’язкові при підрахунку краденого. Але перше вересня це, швидше, психологічний бар’єр, аніж свято «першого дзвоника». Тому що свято «першого дзвоника» не для кожного переходить у свято «від дзвоника до дзвоника».

Отже, чому політик пхається першого вересня на шкільне подвіря? Ну, по-перше, як в анекдоті про обрізання, це красиво. А по-друге, заворожує безвідмовність аудиторії. Тобто ти свідомий того, що люди, котрі тебе може й не чекають на шкільному подвір’ї, залежні від бюджетного фінансування, на яке ти можеш вплинути, і ніколи в писок відверто не висловляться. А по-третє – з огляду на психокомплекс сьогоднішнього політикуму, кожен похід політика в стіни навчального закладу виглядає тихою помстою усій педагогічній раті або за те, що намагалися чомусь навчити та так і не навчили, або за те, що викрили протягом навчання перед одноклассниками вроджену тупість. Політик так чи інакше першого вересня йде демонструвати свою псевдореалізованість і зверхність перед своїми колишніми кривдниками-педагогами: «Ось, дивіться, який я перець!» (можна червоний, ще й з серпочками-молоточками, а можна скромно – зелений, з вашингточиками). Втім,  у нас що червоний-зелений, що зелений-червоний... Наш політик добре пам’ятає шкільну «принизу», аж до реформи правопису включно.  

Оскільки український політик занадто пересічний у своїй пересічності, то й страх його перед абсолютним знанням також є абсолютним, але то категорія абстрактна, і тому страх, уже не абстракний, переадресовується на носія  знань. Особливо цей страх набуває своєї випукости і рельєфности в часи перерозподілу майна. Тут важлива піарна складова. Там, де більше тріскотні – там легшее перерозподіляється. А оскільки в краї заходиться про останній рубіж перерозподілу – земельне питання – то й перше вересня набуває, окрім традиційного Дня знань, ще й значення Дня початку нового політичного сезону. Тому коли хтось іде піаритися на тлі гуманістичних ідеалів, то хтось іде демонструвати, як йому здається, лави своїх майбутніх прихильників. А то й рекрутів.

Походи у школу для політика це не в останню чергу прихований рекрутинг. Дещо, правда, зараз в урізаному вигляді, адже загальне тестування дещо ослабило суб’єктивну силу політика щодо вступу до вищої школи. Але доки є політика, доти й знаходитимуться шпарини в законодавстві. Адже відомо – український політик пише закони для всіх таким чином, щоб, будучи рівним для всіх , закон залишався нерівним для обраних.

Жоржини, білі банти, стійкий запах чергових позачергових виборів – перше вересня як перше вересня. В ланцюзі запитань, котрі проявляє цей день, не з останніх виникає таке – чому Українська Людина там, де потрібно демонструвати індивідуальну конкурентоздатність, завжди на коні, а там, де потрібне системне зусилля, системна організація, ми програємо? Адже задумаймося – коли б нас у світі було стільки, як китайців, ми б на останній Олімпіаді мали б завоювати не менше, як двісті золотих медалей. Адже китайців у тридцять разів більше, ніж нас. Але ми й далі перемагаємо не  через сприяння, а всупереч. Саме першого вересня видно як ніколи – політиків багато, а політики мало. Десь на цьому тлі я вивів і певну демографічну формулу нинішньої України – сексу багато, а дітей мало. Таке собі вічне питання гедонізму – задоволення від результату чи задоволення від процесу? Доки в нас перемагатимуть ті, для кого задоволення від процесу важливіше – результату ми не досягнемо ніколи.