Незалежності України присвячується Ромко Малко, журнал «Главред» Рік тому в одному буковинському селі помер дід Брошко. Помер тихо, ніким непомічений, окрім хіба що деякими односельцями. Може про цю подію і не варто було б згадувати, якби не одна обставина: дідова житейська історія варта того, аби ви про неї знали. Саме сьогодні.

Народився дід на Буковині в часи румунської окупації. Так сталося. Де міг, там народився. Народився на свою біду ще й українцем. Звичайно, громадянину великої Румунії не пасувало родитися українцем, бо це було щонайменше шкідливо для здоров’я. Але най там. Велика Румунія знала, як з будь-кого зробити доброго румуна, і такий екземпляр як молодий Брошко не становив для неї жодної проблеми. Якраз вибухнула Друга Світова і хлопця взяли в румунську армію воювати за румунське «отєчество». Він не хотів воювати, а тому за всяку ціну вирішив «закосити». До того ж, румуни страшенно паскудно годували своїх вояків. За першої ліпшої нагоди юнак правдами і неправдами зголосився до німецької частини, що базувалася по сусідству. Воювати за німців він, звісно, не хотів, бо ідеї великої Німеччини йому були також до сраки, як і ідеї великої Румунії. Але в німців краще годували. Поки частина крутилася в тилу, хлопець сидів на німецьких харчах і ходив на кухню до молодиць. Щойно запахло відправкою на фронт – дезертирував, але на свою біду попався, і його відправили з іншими «грішниками» бити тітовських партизанів. Стріляти в тітовців “дід” знову таки не хотів, бо не мав до них жодних претензій, а тому «закосив» під хворого і потрапив до госпіталю. Але іронія долі... Не хоче Магомет йти до гори – то гора йде до Магомета. Не встиг бідака відіспатись, як тітовські партизани напали на лікарню і взяли хлопця в полон. Укотре якось відбрехавшись він залишився живим і пішов до партизанів. Чому Брошка тоді не розстріляли – невідомо, можливо тому, що був слов’янином. У будь-якому разі, невдовзі юнак в складі тітовського загону зустрічав «доблесну» красну армію. У зв’язку з тим, що м’яса для війни бракувало, його з радістю «записали» в енний совєцький батальйон і відправили прямісінько на фронт. На щастя, війна близилась до кінця. Після переможних салютів хлопця з частиною транспортують в Москву на відбудову Палацу з’їздів, а опісля – кидають в Західну Україну громити бандерівців. От цього не варто було робити. Юнак дав драла і пішов до рідного додому. Утім, там його вже чекали і, побивши, відправили назад в частину. Чому не розстріляли – історія замовчує. Але з частини він невдовзі знову тікає, вже прихопивши зброю. Цього разу в ліс до місцевої боївки УПА. Як досвідченого вояка його відсилають на рідну Буковину. От тут Брошко розвоювався. Це була вже його особиста війна, а тому спасу совєтам від нього не було. Скільки років тривала ця кривава гра –невідомо, але Брошко був один з небагатьох, хто вижив. Залишившись сам-самісінький, він обв’язався гранатами, взяв в обидві руки по автомату, і пішов у місцевий відділ НКВС здаватись. Енкаведисти, коли побачили такого героя, похололи і чемно попіднімали руки вгору. Не один в ту хвилину наклав у штани. Після довгих допитів, нічого так і не добившись, відправили хлопця до концтабору, а далі на заслання, яке він успішно відкалатав і повернувся до рідного села доживати віку.

Село знало його веселим добродушним батяром і добрим музикантом. Грав на баяні, співав сороміцьких пісень і несамовито любив жінок. Жінки його любили ще більше і до смерті здували з старого пилинки. Міг побитися з хлопцями, і навіть вже будучи напівпаралізованим, зумів обрубком австрійської шаблі знешкодити злодія, який заліз у хату за пенсією. Про війну дід розказувати не любив, а як розказував – то тільки про санітарок, дівчат на кухні, і любасок, які згубилися в пилюці років. Від старого віяло неймовірним позитивом. Він ніколи не скиглив, не жалівся, не розказував жахіть і не бився в патріотичному екстазі. Я жодного разу не зустрічав людину, яка би так щиро до останньої каплі любила життя, як дід Брошко.

Але була в діда і одна таємниця. Щовесни, коли розпускались дерева, дід йшов у ліс, і в відомій тільки йому криївці чистив і змащував свою «скромну» колекцію зброї. Хто знав про цю маленьку дідову слабкість, завжди ставив старому одне і те ж питання «Нашо? Україна вже вільна!», на яке дід загадково примруживши око відповідав – «Згодиться». Хто-хто, а дід Брошко мав право так казати, бо таки знав, по чім пуд лиха. Як не крути, історія його виживання – це символічна проекція з історії виживання цілої України, кинутої на розтерзання всіляким покидькам, змушеної воювати брат проти брата в чужих мундирах, чужих арміях і чужих війнах. Нині, згадуючи старого, я дедалі частіше, особливо у світлі останніх кавказьких подій, переконуюсь у дідовій правоті. «Згодиться»...

Утім, напевно дід знав щось більше від нас всіх, набагато більше... Бо коли відходив у вічність, так нікому і не показав свого схрону. Його готові до бою машінгвери навіки приречені лежати в скривавленій буковинській землі.

Може так і треба… Може старий і справді повірив, що Вільній Україні вже більше нічого не загрожує. А може просто хотів раз і назавжди поставити у своїй війні крапку, залишивши нам, таким вільним і незалежним, право самим відстояти свою долю, наперекір усьому вижити і бути щасливими.