Приватний Крим
Я підіймаю кілька камінців: це сірувато-зелений кварц із вкрапленнями слюди. Несу показати чоловікові свою мінеральну здобич; він зазвичай не звертає уваги на такі речі. Оскільки він виріс на березі океану, йому важливо, щоб було багато води і холодне пиво. Але цього разу він не лише реагує на камінці, а каже мені покласти їх назад. Мовляв, вони належать цьому берегу, вони частина його чарівності й нема чого їх розтягувати на сувеніри.
Спершу я покрутила пальцем біля скроні. Місто Каррара, яке знаходиться по сусідству, уже дві тисячі років займається видобуванням мармуру. З нього вирізано античні скульптури, які ми бачили в Римі, і зараз тисячі вирізаних із копалин брил лежать і чекають своєї долі: стати їм Галатеями чи плиткою в туалеті олігарха. Як же тоді можна боятися, що, взявши кілька камінців, ми зруйнуємо пляж?
Дарил знизав плечима й повернувся до своєї газети. А я згадала Крим, куди щойно їздила у відрядження.
Те, що Крим дорогий, не дуже привітний і не особливо зручний для відпочинку, відомо й без мене. Але я завжди вірила, що в Криму є унікальні місця. Ця віра базувалася частково на дитячих, притрушених ностальгією спогадах, частково на поїздці в Крим разом з колегами «1+1» влітку 2001 року, перед тим, як я поїхала працювати в Лондон. На чолі нашої компанії пишно виступав Микола Вересень; його – і, як наслідок, нас – запрошували на ферму фазанів, на ферму форелі, у дельфінарій, у готелі з мармуровими, знову ж таки, ваннами. З того часу Крим у моїй уяві став чимось подібним до першого кохання: прекрасне видиво, відшліфоване роками до блиску, і вже не розібрати, чи було воно насправді, чи то пам’ять, граючись, переписує моє життя.
Так само зараз я спершу не могла розібрати, чи Крим змінився, чи мене зіпсували роки буржуйського життя. Мене одразу надурив таксист, наприклад. У більшості Інтернет-кафе в Сімферополі, Ялті чи Севастополі не було української мови, причому встановити її також було неможливо. І розмови лише про одне: земля, земля, земля. Чиновники в один голос твердять, що ніхто не краде ані крихти, на дорогах повно оголошень про продаж «історичних апартаментів у Нікітському палаці», а море кишить медузами. Журналісти часто їдуть у Крим шукати відповіді на вже трохи набридле питання «Крим – український чи російський?». У мене склалося враження, що Крим багато років був нічий, а зараз – приватний.
Пляжі з Криму нікуди не поділися, звісно, і гори, море та вино лишилися, як і були. Усе менше, правда, вікових ялівцевих дерев: їх вирубують на сувеніри. Менше й барвистих камінців на пляжах. Можливо, просто в юності все було яскравішим. А можливо, справді розтягали по жмені.
