Щоденник євроатлантиста. Югославський батальйон в НАТО Альона Гетьманчук, «Главред» Уявляю, з яким настроєм вчора повертались з Брюсселю делегації Хорватії та Албанії після того, як посли 26 країн-членів НАТО підписали протоколи про приєднання цих країн до Альянсу. Хоча не так складно й уявити, оскільки з-поміж представників делегацій був і мій товариш, національний координатор зі вступу Албанії до НАТО Глорі Хусі.

Я зв'язалась з ним по телефону й дізналась, що конкретно процес вступу до НАТО дав для Албанії. Читачі сайту «Главред» дізнаються про це з наступних «Щоденників євроатлантиста». Наразі я б хотіла зупинитись на Хорватії.

Оскільки під час Бухарестського саміту, коли цю країну урочисто запрошували до НАТО, ваша покірна слуга, як і решта зацікавлених українців, були зайняті цілком та повністю лише Планом дій щодо членства в НАТО для України, не було можливості розставити кілька акцентів, роблю це зараз.

Перший і ключовий момент – в НАТО запросили республіку колишньої Югославії. Причому – вже другу. Тепер Хорватія разом із Словенією, яка приєдналась до Альянсу в 2004 році, мали б примусити противників членства України в Альянсі, які на всіх без винятку публічних мітингах всіляко товчуть «натовских агрессоров» за «бомбежки» Югославії, задуматись: якщо НАТО такий агресор, то чому самі югославські республіки туди вишикувались у чергу? Чому один за одним цілеспрямовано наближаються до натівських дверей? Потрібно було бачити розчарування делегації іншої пост югославської республіки – Македонії, коли греки заблокували їхнє запрошення і всі до одного македонці, включно з журналістами, демонстративно залишили саміт. І, з іншого боку, радість представників Боснії і Герцеговини та Чорногорії, котрі на Бухарестському саміті отримали запрошення до Інтенсифікованого діалогу – те, що з 2005 року виконує Україна. Отож, виходить дещо парадоксальна ситуація: представники колишньої Югославії вже крокують до НАТО, а українці, які від Белграда знаходяться на відстані тисяч кілометрів, досі не можуть пробачити Альянсу за військову операцію над сербською землею. Дива та й годі!

Другий момент - звісно, у країні, яка трохи більше десяти років тому (!) пережила жорстоку війну не відразу всі і зразу повірили в цілющу інтеграційну силу НАТО – отож, як і в Україні, були певні переживання з приводу коливань суспільної підтримки у населення. Навіть більше – низький рівень підтримки з боку населення був найслабшим місцем Хорватії під час переговорів щодо вступу в НАТО. Хорвати, які не готові були підписатись під членством в НАТО, керувались двома контраргументами: вони, передусім, переживали, що Хорватія буде втягнута в міжнародні конфлікти проти власної волі, а НАТО потребує на хорватській території розміщення баз.

Подейкують, що саме тому від референдуму хорватська влада відразу відмовилась – рішення проводилось через парламент. І це цілком логічно: парламент є законно обраним органом, який представляє інтереси населення, отож те, що українські можновладці пообіцяли провести подібний плебісцит – є великою поступкою для населення, а не якоюсь закономірністю. До речі, ключова опозиційна сила в Хорватії – Соціал-Демократична партія – активно виступала якраз за проведення референдуму по НАТО, але прем»єр-міністр країни Іво Санадер взяв на себе відповідальність (як, в принципі, і мають робити справжні лідери) і викреслив плебісцит з порядку денного взагалі.

Але Україні, яка змушена вислуховувати докори європейських представників Альянсу з приводу низької підтримки населення, варто було б звернути увагу в контексті Хорватії й на інше: позитивну динаміку тамтешніх настроїв щодо НАТО. Отож, якщо в 2006 році лише близько 24 % хорватів чітко підтримували членство в НАТО (нічого не нагадує?), то у 2007-му – тобто через рік – ця цифра вже сягала 43%. На початку 2008 року рівень підтримки коливався на межі 50% (уявляю, як нервувала хорватська влада за кілька місяців до Бухарестського саміту). На даний момент – тобто через якихось півроку – коливається в районі 60%. Все це свідчить про одне: вдало проведену інформаційну кампанію, і , очевидно, для українських провайдерів інформаційного забезпечення з приводу НАТО не завадило б взяти кілька «майстер-класів» у хорватського керівництва. Отож, коли наші європейські колеги говорять про позитивну динаміку (зауважте – не про шалену підтримку в 70-80%, а лише позитивну динаміку), то у них, звісно ж, є з чим порівняти.