Обійми Ільхама Віталій Портников, журнал «Главред» Не встиг Президент України Віктор Ющенко залишити Баку, як до азербайджанської столиці прибув новий гість – російський президент Дмітрій Медвєдєв.

Те, що для Росії відносини із Азербайджаном є пріоритетними, можна побачити хоча б по тому, що до Києва новий президент Росії поки що їхати не збирається, а Баку увійшов до перших столиць, які він відвідує після свого обрання на найвищу посаду. Однак мотиви української і російської зацікавленості відмінні. Урешті-решт, Києву потрібно енергоносії купувати, а Москві – продавати...

Україні важливо створити хоча б примарну альтернативу російським енергоносіям. Величезні надії покладалися на Казахстан, однак після того, як стало зрозуміло, що Нурсултан Назарбаєв не має наміру брати участь в українському проекті, залишився Азербайджан. Ільхам Алієв на відміну від казахстанського президента не відмовляє Віктору Ющенку, відвідує всі саміти ГУАМу, підкреслює, якими важливими є спільні енергетичні проекти. Однак разом із цим нічого конкретного не робить – не вважатимемо ж конкретикою обіцянку доставити технічну нафту для трубопроводу Одеса–Броди після того, як буде зрозуміло, яким шляхом вона потрапить на місце випробувань.

Таких умовних обіцянок було вже багато. І це зрозуміло – адже існує і перспектива співробітництва з Росією. Вона набагато важливіша для Азербайджану вже тому, що дозволяє сподіватися на вирішення проблеми Нагірного Карабаху. Самовиголошена республіка навряд чи могла б існувати без підтримки сусідньої Вірменії. А Вірменія не могла б бути регіональним конкурентом Азербайджану – у військовому сенсі, зрозуміло – без геополітичного союзу з Москвою. Таким чином, в Баку продовжують розраховувати, що економічна зацікавленість змусить Москву рано чи пізно усвідомити необхідність вирішення карабаського питання. Однак для того, щоб Азербайджан не виглядав мрійником, використовують механізм ГУАМу і спільні проекти з Україною. Зрозуміти просто: якщо ви не почнете прислуховуватись до нас більш уважно, ми можемо перетворитися на енергетичну альтернативу.

І тут перед очима азербайджанського президента – приклад Молдови. Участь країни в ГУАМі стала однією з причин, що змусили Росію запропонувати план відновлення її територіальної цілісності. І що цікаво – як тільки стало очевидним, що план просувається і Москва активно рекомендує Тирасполю погодитися на його умови, зацікавленість Молдови в ГУАМі – та й в особливих відносинах з Україною – почала зменшуватись. Так що в Батумі на саміті ГУАМу Ільхам Алієв, як завжди, був. А Володимира Вороніна, як завжди, не було.

Чи означає це, що в якийсь момент український і грузинський президенти не дочекаються азербайджанського? Навряд. По-перше, Молдові немає чого запропонувати, окрім своєї політичної лояльності – або нелояльності – до Росії. Кишинів використовує марення кремлівського Дон Кіхота, який бажає воювати з натівськими вітряками. А у Баку є енергоносії. І яким наївним не був би Дон Кіхот, гроші цікавлять його значно більше, ніж вітряки... До того ж, вирішити карабаську проблему набагато важче, ніж придністровську. Що таке Придністров’я? Радше акціонерне товариство, ніж справжня держава. І вже точно не національна держава. А Карабах – країна невигаданого міжетнічного конфлікту, який потрібно вирішувати роками і який абсолютно неможливо врегулювати якимсь російським планом. І не треба думати, що азербайджанський президент цього не розуміє.

Однак все це створює для Ільхама Алієва чудові можливості для маневру, контури якого були окреслені ще його батьком Гейдаром. Можна фліртувати з Москвою і водночас підтримувати дружні взаємини із Києвом. Можна відгукуватися на західні пропозиції і водночас йти на перемовини з «Газпромом». Можна демонструвати твердість у відношенні до карабаської проблеми і водночас не форсувати її рішення. Однак рано чи пізно Ільхаму Алієву – або його наступнику – доведеться визначатися. І абсолютно необов’язково, що в українських обіймах...