«Бандерівський стандарт» Леся Бондарук, Луцьк, для «Главреда» 55 років тому в радянських концтаборах почалися заворушення, які історія знає як Норильське та Воркутинське повстання. У книжках їх називають «повстання духу» українських зеків у радянських концтаборах 1953 року.

...Знову гортаю документи – а точніше ксерокопії із кримінальних справ, які зараз зберігаються в московських архівах. Рядок за рядком – і уява історика відновлює хронологію дивовижних подій, що відбулися цими днями 55 років тому в радянських концтаборах Норильська і Воркути. Повстання політичних в’язнів. А насправді – повстання Духу! І українцям у них належала провідна роль

Протягом усього існування радянської концтабірної системи, яку переважно іменують ГУЛАГ, її потрясали втечі, страйки, бунти та повстання. З 1946 до 1957 року відбулося 47 повстань. Дії в’язнів були мирними, але миролюбність не була характерною репресивно-тоталітарній системі, вона жорстоко придушувала будь-який опір владі. Організовували акції непокори переважно політичні в’язні з України та країн Прибалтики. Та боротьба, що тривала в роки Другої світової війни і до 1960-х років включно, під керівництвом ОУН та УПА за незалежність України, знайшла своє відображення і в далекому Сибіру, а саме влітку 1953-го. Важливо, що започаткований бандерівцями на Рівненщині визвольний фронт поневолених народів Європи та Азії став об’єднуючим і для політичних в’язнів різних національностей в ГУЛАГу.

Після смерті Сталіна у березні політичні в’язні під амністію не потрапили. Серед них – понад 70% були українці, засуджені на багаторічні терміни неволі. Режим їхнього утримання був найжорсткішим, багатьох радянська влада засудила на так званий «бандерівський стандарт» – 25 років ув’язнення. Після марних сподівань на перегляд справ і зменшення терміну «відсидки», конспіративні центри українських політичних в’язнів, які з кінця 1947 року з’явилися у кожному радянському концентраційному таборі, почали піднімати політзеків на бунти, і деякі з цих бунтів переросли у справжні повстання.

Історія ГУЛАГу знає три найбільші з них – Норильське і Воркутинське 1953-го та Кенгірське 1954 року. Саме вони докорінно змінили систему ГУЛАГу, змусивши керівництво з Москви її реформувати. Дії «політичних» поєднали всі відомі форми протесту: повстання, страйк і голодування. Українці – головні учасники цих подій – стали прикладом для всього світу як незламні та волелюбні герої, проте в сучасних підручниках з історії про ті події навіть не згадується. Більше того, в сучасній, далекій від справжньої демократії Росії, московське товариство «Меморіал» за підтримки влади зробило більше для вшанування пам’яті повстанців у радянських концтаборах, ніж українська влада за всі часи Незалежності. Якщо про Кенгірське та Норильске повстання інформація почала з’являтися останніми роками (книжки зі спогадами і документальні фільми), то Воркутинське повстання залишається маловідомим. Йдуть з життя останні свідки тих буремних подій, а хто ще живий – забутий. І лише стоси документів у теках, зачинені під архівними замками, розповідають про долі учасників трьох великих «повстань духу» і надають інформацію для роздумів над подіями, що сталися півстоліття тому.

А тоді, у 1953-му, вперше за всю історію ГУЛАГу політичні зеки вимагали не покращення умов утримання, а свободи! Повстанці не мали зброї, їхня сила була в єдності, сміливості та рішучості. Бунтівні «Горлаг» у Норильску і «Речлаг» у Воркуті (назви таборів особливого режиму) – у них після 1948 року було зосереджено політичних в’язнів, де українці становили від 60% до 80% ув’язнених.

Норильська група концентраційних таборів СРСР розташовувалася у Таймирському (тепер Долгано-Ненецькому) окрузі Красноярського краю Росії. Усі промислові підприємства цього округу підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було близько 40. Лише в районі міста Норильськ загальна кількість ув’язнених становила не менше, ніж 50 тисяч осіб. В’язні працювали на руднику, вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлоро-кобальтовому заводі №25, деревообробному комбінаті (ДОК), а також зводили місто Норильськ.

Важка робота і свавілля табірної влади, терор конвою, що не раз закінчувався безпідставними «випадковими» розстрілами невинних людей, викликали жорсткий протест, яке відома дослідниця Норильського повстання Алла Макарова справедливо назвала «повстанням духу». «Ув’язнені з числа українських і литовських націоналістів, скориставшись самовільним випадком неправильного застосування зброї сержантом охорони Дятловим, який випустив автоматну чергу в групу в’язнів, організували масовий саботаж і непокору табірній адміністрації», – йдеться у московських документах слідства.

25 травня 1953 року в 4-й зоні «Горлату» в’язні припинили роботу на будмайданчику, а на одному з будинків, так, щоб добре було видно в інших зонах, написали: «Нас убивають і морять голодом». Керівником повстання 4-ї зони був українець Євген Грицяк, який тоді залишився живий і зараз мешкає на Івано-Франківщині.

В’язні зібрали мітинг, на якому виступив Грицяк із закликом до страйку, відмовилися повертатись у житлову зону. «Ми були горді за нього. На таке мало хто з десятків тисяч міг би наважитися. Він узяв на себе все: ініціативу, керівництво й повну відповідальність», – згадує один із активістів повстання львів’янин Іван Кривуцький. Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5-ї зони, а згодом і 6-ї (жіночої), де українки вивісили гасло «Свобода народам і людині!». 1 червня до повсталих приєдналися 1 400 в’язнів табірного відділення №1.

Як свідчать документи, 5 червня 1953 року в «Горлагу» шість табірних відділень припинили роботу і виявили масову непокору табірній адміністрації у п’яти табірних відділеннях, де утримувалося 16 378 ув’язнених.

Коли в’язні починали «контрреволюционный саботаж заключенных», як написано в офіційних документах, вони добре знали, що ці їхні кроки можуть призвести до смертельних наслідків, але люди воліли померти у боротьбі, а не від голоду, виснажливої праці чи знущань. Загальновизнаним гаслом в’язнів 3-ї зони, які оголосили про повстання 4 червня, стало «Воля або смерть». Вони вивісили чорний прапор із червоною смужкою, що символізувало пролиту кров у боротьбі. Як правило, члени комітетів повсталих зон розподілили між собою обов’язки: були окремі відповідальні за інформацію, агітацію та пропаганду, роботу на кухні, у лазні та пральні, за господарські справи, медчастину, культурно-виховну роботу. У дні повстання в табірних клубах проводили репетиції гуртків, хорів, працювали бібліотеки, відбувалися концерти, в’язні організовували спортивні змагання. Комітети повсталих табірних відділень Норильська стали водночас законодавчими і виконавчими, охоронними і каральними органами. Особливо чітко під час повстання вони налагодили роботу з охорони порядку. Такій дисципліні дивувалася навіть тюремна адміністрація.

Керівниками повстання у 3-їй зоні були лідери двох українських підпільних груп: відомий дисидент і правозахисник Данило Шумук (організатор Української Самодопомогової організації, створеної ще 1948 року) і Степан Семенюк (керівник націоналістичного осередку, до ув’язнення – провідник Організації українських націоналістів Луцької округи на Волині, суспільно-політичний референт обласного проводу і груп «Турів» та «Тютюнник» Воєнної Округи УПА-Північ, провідник суспільно-політичної референтури ОУН Північно-західних українських земель). «Ми пам’ятали наказ Проводу ОУН: продовжувати боротьбу за волю України й інших поневолених народів скрізь і за будь-яких обставин», – говорить Степан Семенюк, який зараз мешкає у Польщі і часто приїздить в Україну, зустрічається із молоддю та розповідає про ті події.

Данило Шумук (до речі, був підлеглим Степана Семенюка в УПА на Волині), відсидів у радянських концтаборах майже 43 роки, після звільнення емігрував до Канади і лише кілька років тому повернувся у рідне село на Донеччину, де помер та похований.

У підвальному приміщенні бараку №2 3-ї зони в’язень Андрій Ігнатьєв організував кузню, де виготовляв холодну зброю. Колишній член УПА Петро Миколайчук, засуджений у 1950 році, обладнав типографію, де друкували листівки. В’язні розкидали їх над містом за допомогою повітряних зміїв, а війська регулярної армії ходили вулицями Норильська та навколишніми полями і збирали ці листівки, аби жодна з них не потрапила на очі вільній радянській людині. У московських архівах збереглися основні тексти, з якими в’язні зверталися до світу: «Нас розстрілюють і морять голодом! Ми добиваємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян допомогти нам – повідомити Уряд СРСР про свавілля над в’язнями в Норильську. Каторжани 3 табірного відділення», або «Солдати військ МВС! Не допускайте пролиття братської крові! Хай буде мир, демократія і дружба народів! Каторжани «Горлага» та інші».

Повстанці у Норильську, Воркуті і Кенгірі вимагали приїзду урядової комісії не лише для того, щоб закцентувати увагу вищої влади на проблемах свого існування, змусити її піти на поступки, а й щоб відтягнути якомога довше час розправи над ними, вдихнути ще трохи волі і, якщо загинути, то стоячи на власних ногах в єдиній лаві борців з режимом.

Придушити Норильське повстання вдалося не зразу. «Воля або смерть!», – скандували українки-західнячки, тримаючись за руки, коли їх збивали з ніг водометами пожежних машин. Зрештою, для розправи з бунтівниками влада ввела війська.

4 липня у 4-ій зоні адміністрація поставила ультиматум: вихід за зону або розстріл. Щоб уникнути кровопролиття і зберегти людей, керівник повстання вивів усіх за зону. Як згадує уже далеко старший, мудрий і гордий чоловік Євген Грицяк, колишні учасники цього повстання, яких потім, після суду за участь у повстанні, розвезли у різні місця радянського ГУЛАГу, ставали ініціаторами нових акцій протесту проти табірної влади і системи концтаборів, залучаючи до опору щораз більше нових політв’язнів.

Найдовше протрималася 3-тя зона, яка переважно складалася з українських і прибалтійських націоналістів, засуджених на каторжні роботи. Останній чорний прапор жалоби за вбитими побратимами, який в’язні вивісили на початку повстання, зірвали 4 серпня 1953 року, коли на територію зони в’їхало сім вантажівок з озброєними солдатами. На штурм табору мобілізували й цивільних комуністів та комсомольців Норильська, керівників підприємств і цехів заводів та фабрик. За офіційними документами загальна кількість загиблих після тієї м’ясорубки становила до 150 людей. Їхні тіла поховали на цвинтарі під горою імені Шмідта біля міста. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2 920 активістів – 45 із них заарештували як організаторів, 365 – посадили в тюрму, 1 500 – перевели у Магадан. Решту ізолювали у нових табірних пунктах.

Майже через два місяці після Норильського повстання, у воркутинському таборі «Речлаг» теж почалися заворушення. «Речлаг» складався із 17 табірних відділень, де утримували 38 589 ув’язнених, зокрема 16 812 націоналістів: 10 495 українських, 2 935 литовських, 1 521 естонських, 1 075 латвійських та 510 польських.

Коли у «Речлаг» привезли політв’язнів із казахських таборів «Камишлаг» і «Песчанлаг», у Воркуті поширилися чутки про непокору в тих таборах: в’язні відмовлялися працювати, організовували страйки, з’ясовували стосунки з табірною адміністрацією і кримінальними злочинцями на користь політв’язнів. Урешті-решт, вибухнуло і Воркутинське повстання, яке тривало 13 днів (з 19 липня до 1 серпня 1953 року). Воно розвивалося поступово, з низки страйків, які майже щодня спалахували у різних табірних відділеннях.

Повсталі гірняки Воркути висунули гасло: «Вугілля – батьківщині, нам – свободу!». Коли у Москві отримали повідомлення про тамтешню ситуацію, керівництво МВС СРСР вирішило піти на поступки. Відомство встановило 9-годинний робочий день, зняло з одягу номерні знаки (до в’язнів знову зверталися на ім’я та прізвище), дозволили писати один лист на місяць замість одного на рік, перевели зароблені гроші в’язнів для їхніх рідних і дозволили побачення з сім’ями. Проте українські націоналісти після надання цих пільг розгорнули широку пропаганду проти виходу на роботу. Вони заявили, що треба боротися за звільнення і виконання усіх вимог страйкуючих, а не задовольнятися дещицею. Так, у московських документах збереглися свідчення агента «Георгієва», який повідомляє: «Ув’язнені українці-західняки, з колишніх оунівців, негативно ставляться до наказу, заявляючи, що потрібно добиватися суттєвіших пільг шляхом масової відмови від роботи, тобто зниження терміну покарання, введення заліків, не замикання на ніч бараків». До агітації українців приєдналися німці і прибалти. У результаті в’язні 2-ї, 3-ї і 16-ї зон – загалом 8 700 чоловік – не вийшли на роботу. А шахти №7, 12, 14, 16 і будівництво ТЕЦ-2 взагалі зупинилися.

Для припинення повстання влада ізолювала його активістів, перевівши їх в інше місце ув’язнення. Під час ізоляції повстанці відверто висловлювали свої політичні погляди. Зокрема один з найактивніших страйкарів в’язень бараку №7 з 10-ї зони українець Володимир Молюшенко у присутності капітана Витязєва та молодшого сержанта Бондаренка заявив: «Ми сьогодні боремося за самостійну Україну, за пшеницю, яку кровопивці пожирають. Ми не визнаємо ніякого Радянського уряду і не виходимо на роботу тому, що нам потрібне самостійне життя, а не робота на паразитів-кровопивців».

Страйк на той час уже переріс у повстання: 29 липня не вийшло на роботу близько 12 тисяч в’язнів табірних відділень №2, 3, 10, 13 і 16. Керівництво повстанням здійснював конспіративний центр, до якого входили переважно українські та прибалтійські націоналісти. У кожному табірному відділенні був свій керівник. Серед активістів-українців були Юрій Левандо, Федір Волков, Едвард Буц, члени ОУН і УПА Сергій Колесников, Василь Григорчук, Йосип Ріпецький, Василь Заяць, Петро Собчишин, Володимир Молюшенко. Деяких з них розстріляли під час придушення повстання, доля інших – невідома.

Переговори з Комісією, присланою МВС СРСР, на чолі із заступником міністра генералом Масленніковим, що прибула 29 липня, не зламали опір політв’язнів. Тоді ж чиновники з Москви розпочали роботу над планом придушення Воркутинського повстання. 31 липня 1953 року в 2-й зоні ввели посилену збройну охорону. В’язнів оточили. Групами по 100 чоловік їх вивели за територію зони. Наступного ранку почалася ліквідація повстання у найбільш стійкому – десятому – табірному відділенні. Тут повстанці вступили у бій з військами, та сили були нерівними. 53 політичні в’язнів розстріляли (з них 30 українців), поранення отримали 138 чоловік, 11 заарештували, 40 засудили на каторжний режим, 206 учасників повстання вивезли в ОТП-43 (російською ОЛП – отдельный лагерный пункт) на загальний режим. Усього під час придушення Воркутинського повстання, згідно з документами, було вилучено й ізольовано як активних учасників повстання 1 122 в’язні. З них 15 було заарештовано одразу, 14 – згодом. Із цієї кількості 250 чоловік оформили для подальшого перебування в особливих тюрмах терміном на один рік.

Якщо у Норильському і Воркутинському повстаннях в’язні вимагали свободи, то через дев’ять місяців, під час Кенгірського повстання, вони її завоювали, бодай на 42 дні. Впродовж цього часу люди були людьми, а не пронумерованою робсилою. «Для мене ця боротьба – еталон вільної людини. Людини, яка відірвалася від каторги і побачила, що з цією владою можна воювати», – говорить у спогадах Степан Семенюк. Хоч спротив жорстоко придушили, він дозволив десяткам тисяч людей у Союзі зрозуміти, що можна і варто боротися з режимом, а Кенгірське повстання 1954 року заставило владу реформувати систему ГУЛАГу. Можливо, саме тому історики «повстання духу» політв’язнів вважають «оптимістичною трагедією».

(Фотографії та копії документів з особистого архіву автора)