Шанс Барака
Двобій з Хілларі Клінтон, який виснажив самих кандидатів і почав серйозно дратувати прихильників Обами, нарешті скінчився
Хоча, насправді, остаточна крапка в ньому буде поставлена лише тоді, коли колишня перша леді публічно визначиться: буде вона чи ні грати в одній команді з Обамою, тим самим «приваблюючи» до нього таких критично важливих для темношкірого політика виборців. Іншими словами, чи скористається нагодою повернутись у Білий дім у ролі віце-президента, чи залишиться осторонь великої політики, принаймні до наступного свята волевиявлення у 2012 році. На момент підготовки матеріалу офіційна промова Хілларі у зв’язку із завершенням кампанії лише готувалась, але інформація просочувалась однозначна: Клінтон готова підтримати Обаму й розпочати переговори з приводу віце-президентства – раніше такий сценарій, подейкують, підтримував лише її чоловік Білл.
Чому не вийшло в Хілларі
Є чимало пояснень того, чому Хілларі так і не стане першою жінкою-президентом Сполучених Штатів. Принаймні у 2008 році. Проте жодне з них не має нічого спільного з тим, що вона жінка.
Хілларі програла, тому що американцям достатньо було восьми років її перебування у Білому домі в статусі першої леді – з постійними інтригами і особистими драмами навколо витівок життєрадісного Білла. Вона програла, тому що в Америці сформувалось покоління людей, які жодного разу в житті не брали участі у виборах, у бюлетенях яких не було б прізвища «Буш» або «Клінтон». Хілларі програла, бо її кар’єра була таким собі Адамовим ребром від кар’єри її чоловіка, тому в свідомості багатьох американців вона так і залишилась першою леді, а, як резонно зауважив Збігнєв Бжезінські, бути першою леді – не означає бути готовою до президентства. Вона програла, тому що не змогла довести, що Білларі – це не єдине ціле, а лише дотепне прізвисько з подачі тих, кому вигідно применшити її політичну вагу. Вона програла, бо часом не була чесною – розповідала, як у 1996 році без жодних почестей і під ворожими кулями приземлялася в аеропорту Сараєва, а виявилось, що і перше, і друге – лише плід її електоральних фантазій.
Вона хотіла здаватись жорсткою, аби американці побачили в ній достойного кандидата на головнокомандувача країни, та американці втомились від безстрашних ковбоїв. Вона програла, бо «олюднення» неприступного й дещо навіть зверхнього образу Хілларі переважно звелось у переодягання її в яскраві брючні костюми. Тож, коли у третього за популярністю представника Демократичної партії Джона Едвардса запитали, чому він підтримав Обаму, а не Хілларі, той швидко знайшов що відповісти: «Я не впевнений щодо кольору її коралового костюму». Хілларі програла, бо проводила звичайну передвиборну кампанію, а Обама, як влучно зауважив у розмові зі мною один знайомий підприємець зі штату Огайо, зміг створити масштабний громадський рух. Хілларі вміло розігрувала жертву, тоді як більшість її виборців – крім, звісно ж, співчутливих жіночок старшого віку – хотіли бачити в своєму кандидатові переможця та лідера. Вона покладалась на «бренд Клінтонів» у Демократичній партії, а там, як виявилось, панують вже інші настрої та мали слово й інші авторитети. Хілларі, нарешті, не втомлювалась упродовж усієї передвиборної кампанії робити акцент на своєму досвіді, американці ж хотіли чути про зміни.
І вони почули про них від Обами. Відсутність досвіду стала його перевагою, а не, як натякала Клінтон, головним недоліком. Вісім років перебування Хілларі в епіцентрі американської політики у Вашингтоні автоматично «записали» її до представників старої гвардії, неспроможної в силу свого менталітету на радикальні реформи в країні. Якщо спроектувати на українську політичну реальність, то Барак Обама уособив у собі прагнення до змін, завдяки якому став Президентом Віктор Ющенко, й шалену харизму та красномовство Юлії Тимошенко, що здатні заворожувати маси. Клінтон, кажуть, на перших порах взагалі некомфортно почувала себе у ролі публічного спікера й остерігалась великих натовпів, як, до речі, і відвертих ток-шоу.
Колір не має значення?
Отож, Барак Обама – перший в історії Сполучених Штатів темношкірий кандидат на президентський пост у Білому домі. Те, у що багато хто з моїх знайомих американців (у тому числі й прихильників Обами) не вірив до останнього місяця. Не вірив, бо по телебаченню показували, що школа, у якій Барак навчався на батьківщині свого вітчима у Джакарті, готувала майбутніх вакхабітів, а сам Обама – погано замаскований мусульманин. Бо надто вже відвертими для патріотично налаштованого американця виявились зізнання його багаторічного духовного наставника пастора Джеремі Райта, який розповідав своїй пастві, що Бог прокляв Америку 11 вересням. І надто вже часто опоненти темношкірого кандидата вгвинчували в мізки особливо вразливих американців репліку Мішель Обами, яка одного разу необачно обмовилась, що останній раз вона пишалась Америкою ще в підлітковому віці. І що вже говорити про роздуми самого Обами про те, як мешканці депресивних робітничих містечок часом у відчаї змушені кидатись у релігію чи купувати зброю, – привід для бурхливих реакцій про приниження гідності мільйонів американців.
Зрештою, зупиняло багатьох і те, про що не прийнято говорити вголос – колір шкіри Обами: образ білого чоловіка середніх років, якому так чи інакше відповідали всі президенти Сполучених Штатів, настільки закріпився у свідомості чималої кількості американців, що переломити себе вони, здається, не були готові настільки швидко. Незважаючи на те, що темношкірий кандидат – випускник двох найпрестижніших у США вузів, а виховувала його біла бабуся.
Хоча підтримка Обами в штатах з великою кількістю темношкірого населення дійсно сягала вражаючих цифр, є чимало підстав вважати, що расовий фактор (так само як і гендерний) не був визначальним у виборі кандидата від Демократичної партії. Скоріше йдеться про вікове розмежування (на боці Обами спостерігалось більше молоді, ніж у таборі Клінтон) та класове – американці з вищою освітою, якщо вірити тамтешнім соціологам, більш охоче підтримували саме сенатора від штату Іллінойс. Так чи інакше, поєдинок Хілларі Клінтон, яка витиснула з кожного промаху Обами та його команди максимальний електоральний зиск, був для темношкірого політика своєрідним підготовчим етапом до вирішальної битви у листопаді з республіканцем Джоном МакКейном. Таким собі політичним тренінгом.
А про те, що поєдинок між Обамою та МакКейном обіцяє бути видовищним, свідчить хоча б той факт, що розрив між двома кандидатами наразі не є суттєвим: у межах двох-трьох відсотків (див. табл.). Ось чому для Обами настільки важливі голоси прихильників Хілларі Клінтон. Причому, зауважу, вірних прихильників – усі наявні опитування демонструють, що якщо електорат Обами був у цілому не проти підтримати на загальних виборах Клінтон, то виборці Хілларі дуже неохоче висловлювались про можливість підтримки темношкірого кандидата в його дуелі з МакКейном. І це, не в останню чергу, результат нищівної критики, якою фактично спопеляла Обаму Хілларі під час поїздок країною. Вона дозволяла собі те, чого остерігався навіть кандидат від республіканців: зокрема, подейкують, МакКейн попросив не спекулювати на середньому імені Обами (Хусейн). Але так само це й підсумок того, що навіть коли в Хілларі Клінтон не залишилось жодних шансів обігнати Обаму за результатами зібраних голосів делегатів та суперделегатів, вона продовжувала боротьбу, тим самим відбираючи час у свого суперника на підготовку до вирішального бою з МакКейном. Як на тій карикатурі в котрійсь з американських газет: МакКейн, склавши руки й лукаво посміхаючись, спостерігає за тим, як у пориві гніву чуб-
ляться Клінтон з Обамою й промовляє – «Усе, що їх не вбиває, робить мене сильнішим».
МакКейн, Обама: досвід проти змін?
Якими аргументами будуть «спопеляти» один одного перед виборами в листопаді МакКейн та Обама поки що можна тільки здогадуватись. Проте є й речі майже очевидні. Наприклад те, що Обама побудує свою кампанію на тезі «Джон МакКейн – третій термін Джорджа Буша». МакКейн, звісно, буде всіляко триматись на відстані від нинішнього непопулярного президента. Те, що він, у принципі, вже й робить. На нещодавній вечері в Білому домі американський президент у притаманній йому грайливій формі не втримався, аби теж не зіронізувати з цього приводу: «Я бачу Джон МакКейн сьогодні не прийшов. Мабуть, дистанціюється від мене… Що ж, він не самотній – Дженна теж переїжджає» (Дженна – донька президента, яка нещодавно вийшла заміж. – Авт.).
Цілком можливо, що ми станемо свідками того, як у протистоянні МакКейна та Обами розігруватиметься патріотична карта. Картинка виглядатиме приблизно наступним чином: з одного боку, МакКейн – справжній американський герой, який заради майбутнього Сполучених Штатів віддав своє здоров’я на полях В’єтнамської війни, з іншого – Обама, який навіть руку на серце під час виконання національного гімну не завжди кладе, водиться з сумнівними пасторами й має дружину, яка не вміє постійно пишатись Америкою.
МакКейн, не виключено, піде стопами Хілларі Клінтон й «добиватиме» Обаму відсутністю досвіду й поганеньким уявленням про те, як захистити Сполучені Штати в нашпигованому терористами світі. З республіканського табору вже сипались закиди в город Обами, що президентство – це не стажування, а МакКейн вже намагався обіграти на публіці припущення свого майбутнього суперника про можливість переговорів з іранським лідером Ахмадінежадом (мовляв, про що можна говорити з людиною, яка назвала державу Ізраїль «смердючим трупом»). Інша справа, що безпека й Ірак американців понад усе цікавили рік тому, тепер вони – і різноманітні
соцопитування слугують цьому доказом – передусім переймаються кепськими економічними справами в країні.
Україна «голосує» за...
Кодові слова, на яких наразі тримається зовнішньополітична перепалка між Обамою та МакКейном – це Іран, Ірак та Ізраїль. Навіть Росія – не те, що Україна, – у ній не фігурує. Ще раніше обидва кандидати познущались зі старого й давно не актуального висловлювання Буша про душу Путіна, на тому й скінчилось (Джордж МакКейн, нагадаємо, іронізував, що коли він заглянув в очі Путіну, то побачив там лише три букви – К. Д. і Б.).
Але відсутність України в нинішніх передвиборних баталіях зовсім не завадила експертам у Сполучених Штатах й Україні дійти висновку, що Джон МакКейн для України був би більш вигідним президентом, аніж Барак Обама. Логіка проста: станом на сьогоднішній день він добре знає ситуацію в Україні, отож йому непотрібно буде багато часу і багато радників, щоб зрозуміти, хто є хто в Східній Європі, палко підтримував Помаранчеву революцію, не піддається на провокації Росії, уперто гне свою лінію щодо членства України в НАТО і начебто навіть підтримує міжнародну кампанію з визнання Голодомору геноцидом українського народу. А це означає, що за президента МакКейна Україні не доведеться пояснювати, чому План дій щодо членства в НАТО потрібен їй не через п’ять років, а принаймні в квітні наступного, і що страшні погрози Росії націлити ракети чи «відкусити» шматок української території – це, зазвичай, лише пропагандистські акції. Отже, з МакКейном можна буде «стартувати» швидко й енергійно.
Ще МакКейн має звичку щороку відвідувати Мюнхенську конференцію з питань безпеки, що, безумовно, свідчить про його щиру зацікавленість у європейських справах. І… насторожує самих європейців. «Якщо президентом США буде людина, яка сповідує погляди Буша, але більш обізнана й радикальна, – Європі може бути непереливки», – пояснював мені один дипломат природу переживань в столицях Старого світу, відверто натякаючи, що їх вибір – це Барак Обама. Приблизно такі ж страхи панують і щодо МакКейна в російській столиці: як-не-як, він чи не єдиний з такого рівня політиків насмілився вимагати виключення Росії з «великої вісімки».
Барак Обама не може похвалитись дипломатичною підкованістю Джона МакКейна, і на українському напрямку буде орієнтуватись, швидше за все, на відомих знавців України в своїй команді – Збігнєва Бжезінського і його сина Яна. Не виключено, що це вони й надихнули іллінойського сенатора наприкінці січня цього року зробити заяву, у якій він закликав президента Буша та всіх лідерів НАТО використати можливість Бухарестського саміту будувати «цілісну та вільну» Європу й запросити Україну до виконання ПДЧ.
Тим не менше, обізнані співрозмовники «Главреда» стверджують, що навіть коли Обама виявиться не меншим прихильником України, аніж МакКейн, є підстави вважати, що діятиме він менш активно й рішуче. Хоча, знову ж таки, кандидат і президент – цілком різні речі. Що ж сам Обама думає про Україну можна дізнатись з його книги «Мужність надії» – помітно, що він писав її під враженням від поїздки до Росії та України в 2005 році. Зокрема, у скупих пасажах про Україну, яку він відвідав із сенатором Річардом Лугаром, Обама зізнається, що саме в Києві зрозумів, що таке для нації повністю залежати від іноземних енергоносіїв. «… Куди б ми не потрапляли (в Україні. – Ред.), йшлось про демократичну лібералізацію та економічні реформи. Але в наших розмовах з Ющенком і його командою ми швидко з’ясували, що Україна має ключову проблему – вона продовжує залишатись повністю залежною від Росії в постачаннях нафти та природного газу», – роздумував Обама. І трохи пафосно резюмував: «Нація, яка не може контролювати джерела постачання енергоносіїв, не може контролювати своє майбутнє».
Обама також розповів, що під час тієї поїздки вони з Діком Лугаром часто згадували часи холодної війни, проте, коли бачили українських тінейджерів, які блукали «мальовничими київськими бульварами» у джинсах і футболках, обмінювались цигарками й слухали музикою на iPod-ах, то йому ставало зрозуміло, наскільки незворотним є процес «економічної, якщо не політичної, інтеграції між Сходом та Заходом». Ті, хто приймав Обаму й Лугара тоді в Києві, згадують інше: ще три роки на Банковій начебто шептались, що цей іллінойський сенатор – перспективний політик, і, можливо, майбутній президент Сполучених Штатів.
Ще один важливий нюанс: спільна поїздка до Росії та України з Річардом Лугаром, якого Барак Обама в своїй книжці назвав «найкращим гідом, який міг би бути», не минула безслідно для обох політиків. Під час однієї з нещодавніх передвиборних поїздок країною Обама, спілкуючись у літаку з журналістами, начебто зізнався, що планує запросити до своєї адміністрації двох республіканців – один з них це якраз Дік Лугар. Йому Обама готовий забронювати місце... Кондолізи Райс, держсекретаря Сполучених Штатів. Для України це теж непоганий варіант: сенатор Річард Лугар був одним з безпосередніх свідків Помаранчевої революції і, фактично, оприлюднив звернення до генсека НАТО з проханням запросити Україну до виконання Плану дій щодо членства в Альянсі.
