Панслов’янізм-08. Частина 2. Ностальжі Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Словенці кажуть ja, коли хочуть сказати «так». З тих ja, за якими природньо чується jawohl. Словенія була частиною багатьох імперій, включно і з Австро-Угорщиною, що ріднить зі словенцями частину українців. Але мене дещо душить жаба: їм випало побувати також у Римській, Візантійській, Венеціанській імперіях.

Від усього цього Словенія страждала, але не втратила свою ідентичність і запозичила багато корисного.

Чи здобула Україна багато користі від консервативної Російської імперії? Дідусі Ленін і Шевченко так не вважали, то й я не вважаю.

Словенія стала державою приблизно в той самий час, що Україна. Взагалі паралелей дуже багато. У 1848-1918 роках в Словенії пройшло Національне Пробудження; країна завела собі літературу власною мовою і виробила певну ідею, що воно таке – бути словенцем. Після Першої світової війни взяла гору ідея об’єднання з братніми слов’янськими народами і Словенія стала частиною Югославії. Потім відомо: друга світова, югославський диктатор Тіто, все більше невдоволення тим, що, мовляв, ми тут годуємо сербів і Белград; далі – розвал Югославії, дуже коротка війна і незалежність. Розвиток демократії, зростання добробуту, вступ до НАТО і ЄС в 2004 році, вступ до Єврозони (Словенія – єдина з нових членів ЄС, хто зміг запровадити євро), головування в ЄС. І – можливо, неуникно – ностальгія за старими часами.

– Югославський паспорт був найкращим у світі, – мрійно каже Ізток Осойнік, організатор Фестивалю слов’янських культур, завівши мене в колоритний ресторанчик-печеру. – Без віз можна було їздити як на Захід, так і на Схід. І всі нас любили: на заході – бо ми були начебто з підневільного комуністичного блоку, на сході – бо в порівнянні зі, скажімо, вами ми були трохи не капіталісти.

– Словенія годувала Югославію, – каже ще хтось. – Белград тільки відбирав нашу продукцію.

Словенці не дуже люблять сербів. Навіть при спілкуванні із найбільш інтелігентними, освіченими й гуманними людьми ця нелюбов і до певної міри зневага лізе межи очі, як величезна потворна бородавка на носі прекрасної принцеси. Мовляв, серби не вміють читати, серби дикі, серби те, серби се, а за косоварів та циганів я взагалі мовчу. Не особливо люблять і італійців та греків. Зате до австрійців претензій немає: «ми запозичили у них етику праці».

У Любляні говорять словенською. Але якщо посидіти на одному місці довго – а саме так я і вчинила, завітавши до ресторації «Злата рибіца» на березі річки Любляніци, – то можна почути англійську, німецьку, італійську. Часто від однієї людини.

За сусіднім столиком сидів очкастий американець, з яким ми розговорилися. Він був проїздом із австрійського Зальцбурга, де проводив семінар для африканських фермерів з нових ринків збуту, до Каліфорнії, де на нього чекала дружина-власниця невеличкої винокурні. Не життя, а мрія витонченого ліберала! Втім, американець виглядав повним додіком і ботаніком, і я навіть не певна, що він цінував ці всі речі. Ми запитали офіціанта – дуже вродливого, чорнявого й стрункого юнака – про місцеві вина. Той почав лекцію так:

– У Словенії є три винні регіони. На заході, біля моря, – червоне вино. На сході, біля гір – біле вино. Посередині – погане вино.

Ми проговорили з півгодини, порівнюючи місцеві сорти винограду України, Каліфорнії, Словенії і чомусь Аргентини. Перед моєю уявою мовчки, повісивши голову з ганьби, проходили тіні українських офіціантів, які не говорили жодною літературною мовою світу, включно з тими, що побутують в Україні, не могли пояснити, як приготована страва, і взагалі не відходили від конторки, куди чомусь їх тягне, як магнітом.

І я вирішила з горя замовити поїсти.

Два дні в країні – менш ніж досить для детального аналізу менталітету. Але мені видалося, що такий стрімкий успіх – а годі заперечувати, що Словенія найуспішніша слов’янська держава, – в певний момент змусив декого в країні озирнутися навколо й подумати: хто ми є? Люди матерії чи люди духу? І якщо духу, то якого? Далі буде.