Школа Ізраїлю Віталій Портников, журнал «Главред» На святкування 60-ї річниці проголошення Держави Ізраїль до Єрусалима приїхали лідери найвпливовіших країн світу. Громадяни вивішують на балконах і машинах державні прапори, музеї та навіть військові бази відчиняють свої двері для всіх бажаючих... Для сучасного світу Ізраїль є константою.

Однак так було не завжди. 60 років тому, коли перший прем’єр-міністр цієї країни Давид Бен-Гуріон проголосив створення Ізраїлю, у його життєздатність не вірили навіть деякі лідери сіоністського руху. Небезпек дійсно було чимало. Треба було вистояти у військовому протистоянні з арміями арабських країн, які ніяк не могли погодитися з появою на Близькому Сході єврейської держави. Треба було знайти притулок для сотень тисяч, якщо не мільйонів, репатріантів з цілого світу. І треба було на практиці довести, що євреї, які втратили свою останню державу ще за часів античності, є народом, здатним до державотворення, до побудови ефективної державної машини, ефективної економіки, соціальної системи. І, звичайно, сучасних збройних сил – без них оточена недоброзичливцями держава не проіснувала б і тижня. Бен-Гуріон напівсерйозно, напівжартома говорив про країну, в якій мають бути не тільки власні солдати і поліцейські, але й власні злодії та повії.

Сьогодні, через 60 років після знаменного засідання Національної Ради у Тель-Авіві, в Ізраїлі все це є. І свої політики, і свої поліцейські, і свої злодії, і свої солдати, і свої повії, і свої поп-ідоли, і свої герої, і свої зрадники... Навіть на святковому постері найбільш визначних ізраїльтян, намальованому художником часопису The Jerusalem Report, поруч із Бен-Гуріоном або нинішнім президентом країни Шимоном Пересом можна побачити і вченого Мордехая Вануну, який зажив собі недоброї слави тим, що виказав світу ізраїльський ядерний проект. І співачку Дану Інтернешнл, яка уславила країну перемогою на Євробаченні, однак викликала негативні емоції у релігійної частини суспільства тим, що до цієї перемоги була чоловіком... А що – все як у нормальній країні! Цього і бажав Бен-Гуріон, про це й мріяли батьки-засновники Ізраїлю.

Про той образ країни, який складався в їхній уяві 14 травня 1948 року, ми, напевне, можемо тільки здогадуватися. Ізраїль проголошували соціалісти – а між тим час владно висловився за ринкову економіку. Перші поселенці займалися насамперед сільським господарством – а сьогодні Ізраїль відомий розвитком високих технологій. Головним завданням армії була боротьба із зовнішньою агресією – а сьогодні із більшістю сусідніх держав підписано мирні угоди і встановлено дипломатичні відносини, проте, є інша загроза, пов’язана із тероризмом.

Ізраїль мав стати насамперед єврейською національною державою, однак сьогодні існує питання адаптації до життя в цій державі сотень тисяч ізраїльських арабів – не палестинців, які тяжіють до створення власної держави на територіях Сектору Гази та Західного берегу річки Йордан, а саме ізраїльських арабів, що мають бути лояльною національною меншістю і вже зараз створюють власні партії й обирають депутатів до кнесету.

Однак всі ці зміни насамперед свідчать, що життя не стоїть на місці. І після проголошення держави запорукою її збереження є вчасно реагувати на зміни, пристосовуватися до них, не боятися ризикувати. Сіоністський експеримент є повчальним для кожного народу, який починає державотворення з чистого аркуша. Проте головним є питання, чого саме вчитися? Наполегливості, вмінню вистоювати у труднощах і не втрачати оптимізму навіть у трагічні часи?