Україна перед Бухарестом Стівен Пайфер, Вашингтон, спеціально для «Главреда» За останні п’ятнадцять років Україна досягла значних успіхів у тому, що стосується переходу на сучасні європейські демократичні стандарти, водночас встановлюючи дедалі тісніші відносини з НАТО

ПДЧ в українському випадку

Україна має довгу історію поглиблення відносин із НАТО. У 1994 році вона першою з держав колиш¬нього СРСР приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру». Плануючи першу хвилю розширення й паралельно обговорюючи можливість зміцнення зв’язків із Росією,

Альянс вирішив діяти й у третьому напрямі: формалі¬зувати відносини з Україною. НАТО розуміло, що країна з такою площею та стратегічним розташуванням, як Україна, заслуговує на особливі відносини з Альянсом. У липні 1997 року, на саміті в Мадриді, наступного дня після того, як Польщі, Чехії та Угорщині було запропоновано членство, лідери Альянсу прийняли Хартію про особливе партнер¬ство з Україною й заснували Комісію Україна–НАТО.

Відносини між Україною й Альянсом розвивалися й надалі протягом 1990-х років. У травні 2002 року Президент Леонід Кучма проголосив вступ до НАТО стратегічною метою України. Втім, прогрес у цьому напрямку ускладнювався наявністю питань, пов’язаних з серйозністю намірів Кучми та долею демократії в Україні.

Після Помаранчевої революції 2004 року відносини НАТО й України отримали новий імпульс. Президент Віктор Ющенко зробив повну інтеграцію до євроатлантичної спільноти, включно зі вступом до Альянсу, ключовим пріоритетом своєї зовнішньої політики. У квітні 2005 року міністри закордонних справ країн-членів НАТО погодились на встановлення інтенсивного діалогу з Україною – зазвичай, такий крок передує ПДЧ.

Наприкінці 2005 – початку 2006 року чиновники у Вашингтоні та інших натівських столицях почали розглядати перспективу надання ПДЧ Україні на Ризькому саміті в листопаді 2006 року, якщо Україна продовжуватиме йти курсом реформ. Понад те, в Білому домі навіть розглядали можливість запрошення України до членства в НАТО на саміті в 2008 році.

Цей підйом у натівсько-українських відносинах був перерваний у вересні 2006 року, коли тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович зустрівся в Брюсселі з Північноатлантичною Радою. Він заявив, що прихильно ставиться до тісної співпраці з НАТО, але не підтримує ПДЧ. Враховуючи розбіжності в поглядах на це питання між Ющенком і Януковичем, НАТО не запропонувало ПДЧ у Ризі, вирішивши почекати, доки український уряд зможе виробити єдину позицію на користь ПДЧ.

Тепер такий час настав, і випадок України переконливий. Здобувши незалежність у 1991 році, вона провела значні реформи. Україна – єдина з пострадянських країн, крім балтійських держав, зарахована організацією «Дім свободи» до категорії «вільних» (цей статус вона здобула в 2005, 2006 та 2007 роках). Демократичні вибори стали нормою. Протягом останніх трьох років Україна провела три загальнонаціональних голосування (останній тур президентських виборів у грудні 2004 року, вибори до Верховної Ради в березні 2006 року та дострокові вибори до парламенту у вересні 2007 року), які ОБСЄ та інші спостерігачі оцінили як вільні та справедливі. Політика в Києві є відображенням тривалої боротьби за статус і вплив, але ця боротьба переважно ґрунтується на демократичних правилах гри. Більше того, в країні стають дедалі професійнішими й незалежними засоби масової інформації, які не бояться критикувати владу. Неурядові організації процвітають і мають реальний вплив.

Україна зробила також великий прогрес на шляху економічних реформ. Економічний спад, який нищив країну протягом 1990-х років, було подолано. Вісім років поспіль триває економічне зростання. Темпи зростання – 6-7% щорічно – одні з найбільш вражаючих у Європі та колишньому СРСР. Цікаво, що українські темпи зростання можна порівняти з російськими. Проте російський економічний бум, що почався в 2000 році, був переважно спричинений видобутком та експортом природного газу й нафти, тоді як Україна не має такої кількості ресурсів і натомість має платити за енергоносії за постійно зростаючими тарифами. Наприклад, сьогодні Україна платить за природний газ ціну більш ніж утричі вищу за ціну 2005 року. Україна створила основні інститути ринкової економіки й почала залучати серйозні іноземні інвестиції. Приватний сектор економіки виробляє тепер дві третини ВВП. У торгівлі Україна дедалі більше орієнтується на європейські ринки.

Крім того, Україна зробила важливі кроки в напрямі реструктуризації Збройних сил, перетворивши велику армію радянського типу, яка існувала в 1991 році, на значно меншу, мобільнішу силу, яка змінюється таким чином, щоб гарантувати безпеку та  підлаштуватись до стандартів Альянсу. Впродовж останніх 15 років українські військовики набули важливого досвіду протягом спільних операцій з НАТО та американськими військовими, часто в складі спільних польсько-українських контингентів.

Україна суттєво просунулась на шляху перетворення в сучасну європейську демократію, а саме такі країни НАТО запрошувало до своїх лав протягом останніх десяти років. Прогрес політичних, економічних і військових реформ в Україні цілком порівнюваний із прогресом, зробленим Албанією, Болгарією, Македонією та Румунією, коли вони отримали свої ПДЧ в 1999 році.

Понад те, Україна продемонструвала серйозний військовий потенціал і політичну волю використовувати його. Українська транспортна авіація забезпечила стратегічні перевезення для сил НАТО; угода, що закріпила цю співпрацю, була завершена в 2007 році. Українські сили разом з військами Альянсу та США брали участь у миротворчих операціях на Балканах, зокрема в Боснії та Косові. У 2003 році Україна відправила в Кувейт батальйон хімічного та бактеріологічного захисту, а протягом 2003–2005 років – три батальйони в Ірак, якийсь час її контингент навіть був четвертим за розміром у складі коаліції. Військові досягнення України зробили б її мережевим учасником євроатлантичної системи безпеки.

Головна слабкість українських претензій на ПДЧ в тому, що ідея остаточного вступу до НАТО не має широкої підтримки серед української громадськості. Опитування зазвичай показують, що вступ підтримують 25–30% українців, тоді як близько 50% налаштовані проти. Велику частку цього опору можна списати на рахунок відсутності розуміння того, як змінився Альянс і чим він є сьогодні. Український уряд висловив намір прове¬сти інформаційну кампанію щодо НАТО, а перед поданням офіційної заявки на членство провести референдум, щоб дізнатися думку громадян України.

Проте це не повинно дискваліфікувати кандидатуру України на отримання ПДЧ. У минулому іншим країнам також надавали ПДЧ, незважаючи на низький рівень підтримки вступу до НАТО серед населення. Наприклад, опитування демонстрували відносно слабку підтримку населення в Словаччині та Словенії. Але уряди цих країн використали період виконання ПДЧ для розширення громадської підтримки. Українські керівники обіцяють зробити те ж саме. Опитування в Україні демонструють зростаючу підтримку європейської інтеграції: сьогодні вступ до ЄС підтримують 60–70% українців. ПДЧ може кристалізувати в Україні консенсус щодо повної інтеграції до євроатлантичної спільноти, включно з НАТО.

Україна показала прогрес, більш ніж достатній для кандидата на виконання ПДЧ, і НАТО повинно надати його Україні. В ідеалі це могло б статись, коли лідери Альянсу зустрінуться в Бухаресті.  

Вашингтон протягом останніх 14 років формував орієнтовані на перспективу позиції Альянсу щодо розширення та щодо відкритих дверей для майбутніх членів. Тому я сподіваюся, що уряд США докладе активних дипломатичних зусиль, працюючи з іншими членами НАТО, які підтримують прагнення України отримати ПДЧ, щоб у Бухаресті досягти консенсусу. Надання ПДЧ Україні під час одноголосного голосування 14 лютого було схвалено Сенатом США, а в нещодавніх заявах – сенаторами Клінтон, Маккейном і Обамою.

Російський чинник

Питання надання ПДЧ Україні і/або Грузії не можна розглядати без урахування чинника Росії. Альянс уже давно роз’яснив, що будь-яке рішення стосовно членства стосується лише НАТО та відповідної країни й не може бути предметом вето якоїсь третьої сторони. Найвищі російські чиновники заявили, що рішення прийматимуть Київ і Тбілісі, але Кремлю, очевидно, не подобається ідея надання Україні та Грузії ПДЧ. Це відображає незадоволення росіян з приводу розширення Альянсу в цілому, тим паче в світлі намагань Росії відновити зону особ¬-

ливого впливу на пострадянському просторі.

Частина цих намагань відновити міжнародний вплив спричинена розчаруванням росіян у тому, що трапилося в 1990-х. Слід зауважити, що розширення НАТО не було причиною цього розчарування. Причиною була внутрішня слабкість Росії, коли країна намагалась організувати себе й перебудувати свою економіку після колапсу Радянського Союзу. Економічний крах наприкінці 1990-х і відчуття зростаючої нерівності статків призвело до розчарування. Це були внутрішні проблеми Росії, а не проблеми НАТО.

Уже в 1995 році, коли НАТО розпочало офіційно розглядати перспективи розширення, у Вашингтоні та інших натівських столицях пояснювали це необхідністю побудувати ширшу, стабільнішу та безпечнішу Європу й підтримати складні політичні та економічні трансформації, які на кордонах Альянсу проводили центральноєвропейські держави. Керівники НАТО зазначили, що Альянс – не просто оборонна організація, а й спільнота, що поділяє демократичні й економічні цінності. Поширення цих цінностей на сусідів НАТО позитивно вплинуло на ці країни, на Альянс і на всю Європу.

Рішення розширити НАТО не було продиктоване антиросійськими мотивами. Насправді, вже в 1990 році Альянс приділяв дедалі менше уваги Москві як потенційному противнику й шукав шляхів для співпраці. Невдовзі після прийняття рішення про розширення члени Альянсу почали розглядати шляхи для розвитку позитивних, перспективних відносин із Росією. Прийняте в травні 1997 року на зустрічі в Парижі рішення організувати Спільну постійну раду Росія–НАТО мало на меті створення механізму розширення співпраці між Альянсом і Росією.

Напередодні другої хвилі розширення НАТО спробувало покращити відносини з Росією. Спільна постійна рада в 2002 році перетворилася на Раду Росія–НАТО; Альянс схвалив нові сфери співпраці; він дозволив своїм членам вирішувати низку питань на цьому форумі на основі власних поглядів країни, а не на основі попередньо узгодженого консенсусу.

У ретроспективі зрозуміло, що Вашингтон та інші натівські столиці переоцінили здатність Альянсу посиленням своєї співпраці з Росією зняти тривогу Москви з приводу розширення. Можливо, члени НАТО проявили недостатньо уяви, розвиваючи нові сфери співпраці з Росією. Можливо, Альянс міг зробити більше для зміни образу НАТО в очах російської політичної еліти й громадськості, який не надто відрізняється від образу, що існував у росіян 20 років тому.

Але Москва несе значну частку відповідальності за те, що не змогла реалізувати потенціал натівсько-російських відносин. Москва не скористалася всіма можливостями посилити спів¬працю протягом останніх шести років. Одна з причин – ставлення з боку російських дипломатичних та силових еліт до НАТО як до головного противника. Звичайно, можна зрозуміти, що Росія має політичні застереження проти розширення НАТО після розвалу Варшавського договору й колапсу Радянського Союзу. Але складно зрозуміти наголос, який російські політичні та військові лідери роб¬лять на військовій загрозі з боку НАТО. Протягом останніх 20 років Альянс переорієнтувався зі стримування й оборони від радянської загрози до миротворчості на Балканах, антитерористичних зусиль і операцій коаліції в Афганістані.

Військова структура НАТО сьогодні виглядає зовсім не так, як 20 років тому. Приміром, наприкінці холодної війни США розташували в Європі та навколо неї близько 300 тисяч піхотинців, льотчиків і моряків; контингент був зосереджений навколо чотирьох великих танкових дивізій, розташованих у Німеччині. Метою було стримати й у разі потреби оборонятися від нападу СРСР. Сьогодні в Європі та навколо неї розташовано близько 50 тисяч американських військових; кількість американської ядерної зброї в Європі значно скоротилася; контингент включає в себе лише дві бригади в Німеччині; фокус діяльності військ США в Європі – миротворчість на Балканах і підтримка операцій коаліції в Іраку та Афганістані. Європейські члени НАТО здійснили такі ж значні скорочення та перетворення своїх збройних сил.

Москва намагається ігнорувати це. Враховуючи стабільність західного кордону Росії, на тлі загроз російській безпеці з боку радикального ісламу, нестабільності на Північному Кавказі та у Центральній Азії, а також зростаючої китайської загрози наголос Москви на захисті від начебто «загрози» НАТО зі стратегічної точки зору є незрозумілим.

Альянс повинен продовжувати трансформувати відносини з Росією. Якщо в рамках цих відносин посилюватиметься співпраця, можливо, навіть партнерство в деяких питаннях, Росії буде легше прийняти бажання деяких своїх сусідів пов¬ністю інтегруватися в євроатлантичну спільноту. Але це вимагатиме від росіян зміни погляду щодо НАТО на такий, що відображатиме реалії сьогоднішнього Альянсу.

Попри те, що НАТО не повинно ігнорувати погляди росіян, занепокоєність Росії не мусить означати нехтування прагненням іншої країни пов’язати свою долю з Альянсом, який поширює в Європі стабільність і безпеку. Дати Росії право вето в питаннях надання ПДЧ Україні та Грузії було б помилкою. Зробити це означає визнати існування нової роздільної лінії між Європою та пострадянським простором. Це означає позбавити десятки мільйонів людей можливості стати повноправними членами євроатлантичної спільноти. І це стимулюватиме тих людей у Росії, які прагнуть відновити пострадянський блок під керівництвом Росії, а не розвивати співпрацю й пов¬ноцінне партнерство з Європою та Заходом. Такі наслідки – не в інтересах Сполучених Штатів, Альянсу і, зрештою, самої Росії.

Розширення НАТО успішно досягло своєї мети – формування ширшої, стабільнішої та безпечнішої Європи. З 1997 року Альянс видав 10 запрошень до вступу, всі з яких були прийняті, і шкодувати про жодне з цих рішень немає підстав. Процес розширення підтримав вражаючі політичні й економічні перетворення, що відбувалися у східному напрямку НАТО протягом останніх 20 років, і посилив здатність Альянсу відповісти на виклики ХХІ століття. Послідовно, застосовуючи логіку розширення й процесу ПДЧ, керівники НАТО мають задіяти План дій щодо членства для України та Грузії, щоб створити передумови для розгляду питання вступу цих країн в Альянс на пізнішому етапі.