Самостійне життя шинелі Андрій Бабицький, Прага, журнал «Главред» Це зовсім не принципово, але все-таки цікаво було б бачити, як тривала розмова двох поважних джентльменів? Як висловлювались, з якими обличчями, мімікою сиділи, стояли або лежали, як римські патриції, – на природі чи в кабінеті президент Путін розповідав Медвєдєву, що саме на ньому він зупинив свій вибір?

Чи йшла ця розмова так собі або, можливо, із фірмовими блатними путінськими «прихватами», які могли в такій ситуації маркувати інтонацію особливої близькості й довіри?

Що говорив Путін? Напевно, щось подібне до того, що не має права кинути країну в такий відповідальний історичний момент. Що зараз, коли правильність його курсу підтверджена потужністю та багатством, які знов одержала країна, було б украй безвідповідально згорнути початі перетворення. Що Медвєдєв повинен стати номінально першою, а по суті другою людиною в країні, щоб допомагати йому (Путіну) і далі вести Росію до слави та процвітання.

Навряд чи Медвєдєв присягався кров’ю та життям своєї дружини, що не почне задумувати чогось поганого проти старшого товариша. Навряд чи він їв ту саму землю з горщика, про яку згадував Путін на прес-конференції. Найімовірніше, питання не порушувалось зовсім з причини відсутності будь-яких побоювань у Путіна. Поки що в абсолютній відданості наступника сумніватися немає підстав. Безсумнівно, що, даючи клятву вірності Плану Путіна, він абсолютно щирий.

Проте ніщо під місяцем не вічне. Природа влади така, що від неї неможливо відмовитись, якщо немає глибокої етичної мотивації. Самообмеження – дуже тяжка ноша для того типу людей, які сьогодні влаштувалися в Кремлі. Звикнувши до розкоші кремлівських палат, наступник і сам не помітить, як почне все частіше звертати свій погляд на Конституцію.

Насправді, жодних хороших і законних способів убезпечити своє крісло, а тим паче хиткий, неправовий статус національного лідера, у Путіна немає. Ні компромат, ні фінансові потоки, ні підтримка парламенту, ні «Єдина Росія», ні навіть такий екстремальний крок, як пряма апеляція до народу, не можуть вважатися непорушними інструментами захисту від можливої зради. Тож що говорить Конституція? Вона говорить, що президент має право відправити прем’єр-міністра за відомим маршрутом, без будь-яких пояснень. Конституція також стверджує, що силові відомства підпорядковані виключно президентові. А це означає, що теоретично досить дунути в свисток, щоб будь-яка особа в державі, яке б гучне прізвище вона не мала, з усією зграєю дармоїдів була перепровад¬жена в найпохмуріші каземати. Звичайно, думки про те, що «національному лідерові» на ім’я Путін можна вліпити стусана, з’являться в голові наступника далеко не відразу. Спочатку будуть тисячі прохачів і порадників, які попервах робитимуть тонкі натяки, відтак почнуть говорити прямо, а в решті-решт й просто зажадають, аби ця дія була проведена якнайшвидше та в максимально принизливій для попередника формі.

Звичайно, Медвєдєв має обрости власною сволотою та поганню, і на це буде потрібен час. Звісно ж, його повинен відвести за руку в бік якийсь голова ФСБ і сказати йому щось подіб¬не до: «Дмітрію Батьковичу, хочу, щоб ви знали, наші люди дотепер вважають Конституцію законом, який нікому не дозволено порушувати». Слідом уже потягнуться фігура¬нти рангом трохи нижчим із милостивими посмішками на обличчях і хижим вогнем в очах.

Чого точно не може Медвєдєв? Медвєдєв не зможе зробити переворот заради перевороту. Владу не можна забрати заради влади, але хоча б для годиться в ім’я великої ідеї. Уявити собі, що наступник зробить ставку на реставраційний проект, на диктатуру, – доволі складно. Як би не принижували недоброзичливці різні достоїнства нового президента, лише одного в нього забрати не можна. При всьому невияві поглядів, політичних симпатій, очевидній відсутності певних доктринальних переваг Медвєдєв все ж таки людина нової епохи, йому інстинктивно ближча демократична ідея. Вона й буде використана для критики колишнього керівництва країни.

Політичні похорони Путіна пройдуть без зайвого шуму, а критика буде стриманою. Його виведуть спокійно, але твердо й остаточно, без найменших шансів на повернення з політичного небуття.

Проте, мабуть, досить голосно пролунають фанфари на славу демократії. Не будучи ні демократом, ні лібералом, ніким, чиновник аж до кісток Дмітрій Медвєдєв змушений буде дотримуватись визначеного курсу і реалізовувати його нехай спочатку й у мізерних обсягах. Потім вже сама інерція процесу підхопить його учасників і змусить рухатися маршрутом, який вони, можливо, зараз навіть не беруть до уваги. Шинель починає жити самостійним життям, вирішивши, що вона нітрохи не гірше Акакія Акакієвича. Що, загалом, – правда.