Залізний Віталій Віталій Портников, журнал «Главред» Смерть колишнього голови КДБ Радянського Союзу й міністра внутрішніх справ СРСР генерала Віталія Федорчука стала швидше новиною для російських, а не для українських ЗМІ.

У Москві згадували, як майже 90-річний пенсіонер став наступником Юрія Андропова на посаді голови найбільш впливової радянської спецслужби, як потім очолив МВС після загадкової смерті улюбленця Леоніда Брежнєва Миколи Щолокова... Проте в Москві Федорчук працював не так уже й довго і з’явився в радянській столиці тільки тому, що був представником української номенклатури. Він – один з тих мільйонів українців, які невтомно будували Російську, а потім більшовицьку імперію. І не згадати про нього – значить, не усвідомлювати, якою була Україна.

Федорчук – класичний український радянський чекіст. Народився на Житомирщині, здобув київську освіту. У війну був, як годиться, у СМЕРШі, у мирний час продовжував працювати «особистом» – була така особлива професія наглядачів за військовими. Однак зоряний час Федорчука настав 1970 року, коли його було призначено головою українського КДБ.

У нового керівника Комітету була особлива місія – «підсидіти» першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста. Леонід Брежнєв, інший вихованець української парторганізації, тоді вже посилював свій вплив і бажав мати на посаді керівника КПУ власну людину – земляка-дніпропетровця Володимира Щербицького. Однак боротися із Шелестом було непросто. Не тому, що він був українським націоналістом, – це вже міфологія часів перебудови. А тому, що Петро Юхимович був одним із найбільш авторитетних партійних консерваторів. Він брав активну участь у перевороті проти Микити Хрущова – і це при тому, що більшість представників українського партійного керівництва підтримувала Микиту Сергійовича. Він голосував за введення радянських військ до Чехословаччини – як відомо, тоді політбюро розкололося, й усе вирішив голос генсека, який приєднався до групи прихильників окупації. Отже, розібратися із такою людиною було важко. Проте Федорчуку це вдалося. В ті роки КДБ реально боролося з першим секретарем – і перемогло. Але не забуватимемо, що приводом для опали Шелеста стала його книжка «Україна наша Радянська» – що розв’язало Комітету руки вже в епоху Щербицького. Саме тоді й виникло прислів’я про Київ, у якому відрізають руки, коли в Москві стрижуть нігті. Саме тоді й почався масовий виїзд інтелектуалів до Москви або за кордон – а тих, хто залишався, цькували, саджали, гнобили. Якщо потрібні прізвища людей, винних у провінціалізації України, тоді Віталій Федорчук займатиме у цьому переліку почесне місце.

І в Москві, на посаді голови КДБ СРСР, він опинився не просто так. Це був своєрідний компроміс між Юрієм Андроповим і «дніпропетровцями» у керівництві партії. Брежнєв ще раніше оточив Андропова своїми земляками, у його заступниках ходили найбільш довірені люди Леоніда Ілліча з українських партпрацівників і чекістів. А коли Андропова вирішили перевести на посаду замість померлого партійного ідеолога Михайла Суслова – це фактично було місце спадкоємця старого генсека, – на Луб’янку дніпропетровці призначили свою, а не андроповську людину – Федорчука. Він знову мав стати «особистом» – наглядати за андроповцями  в КДБ. Однак пропрацювати на цій посаді йому довелося лише кілька місяців: Брежнєв помер, а новому генсеку Андропову «особист» на Луб’янці був не дуже потрібний. Проте йому треба було інше – розгром вічного конкурента Комітету – Міністерства внутрішніх справ, очолюваного вірним соратником Брежнєва Щолоковим. Із розгромом Федорчук впорався, можна сказати – став символом міліцейської «зачистки» та показових процесів андроповських часів. І настільки асоціювався із репресивним апаратом минулого, що Михайло Горбачов швидко його позбувся... Не тільки у Міністерстві внутрішніх справ, а й у всьому Радянському Союзі починалися нові часи. Українці – будівничі імперії – швидко стали реліктами. Але вони були. Саме вони зробили нашу країну такою, якою вона є, – і помирали, раз і назавжди впевнені у правильності обраного шляху...