Одне з останніх торішніх соцопитувань киян, яке оприлюднив директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна Кость Бондаренко, засвідчило: першорядна проблема української столиці, на переконання її жителів, це – будівництво доступного житла. Аж 28,2% киян саме цю проблему поставили на чільне місце серед майже десятка інших, які теж не дають спокійно жити в Києві. Причому майже 9% відділяють перше місце від другого у цьому своєрідному чорному списку – транспортної проблеми (або проблеми «стоячого міста»), якою наша столиця «славиться» ледь не цілодобово, особливо у вранішні й вечірні години пік.
Утім, нічого дивного: той один мільйон з чималим хвостиком квартирних квадратних метрів, якими звикла вихвалятися міська влада, – житло переважно комерційне. Купити його можуть заможні й дуже заможні люди, оскільки середня ціна одного кв. м уже під $3000, а квартири нині такі, що навіть однокімнатна має не менше 35–40 кв. м. При цьому, середня зарплата в столиці (до речі, вона найвища в Україні), за останніми даними Держкомстату України, – 2520 гривень. Понад те, Київ уже посів «почесне» 21-ше місце серед найдорожчих міст планети за вартістю житлової нерухомості – принаймні, так стверджується у звіті компанії Global Property Guide, спеціалісти якої порівнювали ціни на квартири у ста містах світу. Пікантна подробиця з цього звіту: квадратний метр, так би мовити, з київською пропискою дорожчий, ніж з пропискою у... Дубаях (Об’єднані Арабські Емірати) – міста розкоші, хмарочосів і дорогих 5-зіркових готелів на березі Перської затоки!
Приблизно 128 тисяч сімей – така нині в Києві горезвісна черга за безплатним житлом, притому що загалом кількість столичних родин коливається протягом року в межах 1,1–1,3 мільйона. Тобто фактично кожна десята сім’я потребує свого даху над головою. Якщо ж темпи надання квартир черговикам збережуться на сьогоднішньому рівні, то та родина, котра, скажімо, вчора стала в цю ганебну чергу, отримає жадане своє помешкання десь років через... 50! Адже із майже 20-ти тисяч квартир, споруджуваних щороку в Києві, лише до трьох тисяч перепадає черговикам.
Найнеприємніше для тих, хто чекає цього блага від місцевої влади, це знати – нинішня влада прекрасно обізнана з «квартирним питанням», не менш чудово розуміє: якщо вона радикально не змінить підходи до вирішення того ж таки «квартирного питання», то черга не зменшуватиметься, але водночас ця ж влада ніяк не може зважитися саме на радикальні кроки. «Я живу в іншому вимірі...», – визначив своє місце в київському соціумі мер столиці, мільйонер Леонід Черновецький, даючи свого часу інтерв’ю «Главреду». Важко не повірити у щирість мера-мільйонера, який має триповерховий заміський будинок з озерцем, де навіть живе видра!
Щоправда, «інший вимір», очевидно, дав змогу Черновецькому по-іншому подивитися на обставини життя тих, хто навіть акваріума з рибками не має де тримати. Мер перейнявся (наскільки взагалі можливо ситому перейнятися проблемами голодного!) «квартирним питанням» тисяч і тисяч киян. Хто не пам’ятає того (тепер це вже цілком ясно, що – фантасмагоричного) проекту Черновецького, за яким багаті фірми або й окремі товстосуми мали б виявити громадянську свідомість і потихеньку, потроху попрацювати «в складчину». Саме на купівлю квартир для тих киян, хто найбільш негодний і за 100 літ хоч невеличку квартирку придбати?! Показова, під спалахи теле- й фотокамер, «сходка» на чолі з мером відбулася ще восени 2006-го у фешенебельному ресторані «Бельведер» на Дніпрових схилах, де було зібрано аж... $15 тисяч. Та й по всьому!
Придумав мер ще одну «фішку»: вніс на розгляд Київради, а вона підтримала, проект продажу з аукціонів дорогих квартир, що їх віддають забудовники у фонд міста як певну компенсацію за виділення земельних ділянок у престижних куточках столиці. Як результат такої новації – за одну дорогу квартиру можна придбати три дешеві й передати їх черговикам.
Далі. У бюджеті цьогоріч виділено дещо більше грошей на забезпечення житлом черговиків: приміром, лише на кредитування молодих сімей і молодіжне будівництво – 42 мільйони гривень. Програму гучно назвали «Доступне житло». Однак про те, що це житло є таким же мізером, як і досі було, можна судити вже хоча б ось по чому. По-перше, у київській квартирній черзі – понад 12 тисяч молодих сімей; по-друге, ціна нових помешкань, за 100-відсотковим переконанням усіх, хто знається на ринку нерухомості, цього року зросте на третину. Отож за 42 мільйони гривень команда Черновецького придбає для молоді ну, може, до сотні квартир і роздасть їх у Колонній залі мерії під фанфари, як це вона робить. Зрозуміло, що це – не вирішення питання, це – банальний піар зі справдешнім заганянням проблеми у черговий глухий кут. Щоправда, деякі аж надто «тверезі» голоси заявляють, що «совкові» принципи забезпечення житлом, тобто всі ці квартирні черги, всі ці принизливі збирання сили-силенної документів тощо, – це такий атавізм, який час кожному з себе витравлювати. Як? Дуже просто – заробляти достойні гроші й ні від держави, ні від мерії не залежати! Легко говорити – обуриться, приміром, кожна сім’я, де виховують дитя-інваліда...
Де ж воно – оте вирішення питання? Можливо, відповідь – у недавньому відомому Указі Президента України «Про заходи щодо будівництва доступного житла в Україні та поліпшення забезпечення громадян житлом»? Чи, можливо, все-таки в кардинальному перерозподілі коштів міських бюджетів, зокрема й столичного, на користь реальної допомоги десяткам тисяч сімей в одержанні чи придбанні квартир?
Київрада наважилася піти своїм шляхом – сподіваючись, що і уряд України, і парламент, яким глава держави й доручає виконувати свій Указ, допомагатимуть столичній ініціативі реалізуватися.
Що ж це за ініціатива?
Лідер фракції Партії регіонів у Київраді Олексій Омельяненко, який є одним із співавторів ідеї доступного житла для киян, а власне фракція і лобіювала ухвалення міськими депутатами рішення про термінову розробку відповідної програми, розповів «Главреду», що це буде та-а-а-ка програма, за якою квартирна черга в Києві «розсмокчеться» за 7–10 років! Пан Омельяненко ж пригадує, що, одружившись, не мав власного помешкання: «Спочатку ми жили у мами – дев’ятеро людей у трикімнатній квартирі! Потім – у двокімнатній квартирі наших друзів, які виїхали за кордон. А вже потім – купили власне житло, де й живемо нині. На ці поневіряння пішли роки! Хіба це нормально?!».
«Ми не відстежували, наскільки темпи надання житла в незалежній Україні знизилися порівняно з цим показником за часів Союзу. Але це навіть досліджувати не треба – не в рази знизилися, а в десятки разів, оскільки практично все житло, яке будували в Києві в кінці 1980-х, віддавали черговикам – комерційного ж не було, хіба що кооперативне... А будували тоді навіть більше, ніж зараз, – щороку понад мільйон квадратних метрів! Та й то черга була, а про сьогоднішній день годі й говорити... Та от наша мета така: за рахунок спрощення будівництва житла, відмови від усіляких архітектурних “наворотів” наростити його кількість. Це – по-перше. По-друге, збільшити дотаційні асигнування, причому йдеться не лише про те, щоб фінансово допомогти вчителям чи лікарям придбати житло, скажімо, за принципом 50х50 чи 30х70. Ідеться про те, щоб купувати у забудовників житло – передбачивши для цього значні кошти в бюджеті. За нашими розрахунками, якщо Київрада ухвалює цю програму вже цьогоріч і щороку подвоюватимуться (як ми пропонуємо в програмі) бюджетні асигнування на будівництво житла і кількість квартир для черговиків, то Київ зможе через 7–9 років вийти з цієї проблеми, враховуючи навіть поточну постановку на чергу», – розповів нам регіонал.
А принцип перерозподілу бюджетних коштів на «доступне житло» ініціатори пропонують такий: виріс бюджет удвічі, тож удвічі треба збільшити фінансування управління капітального будівництва й удвічі – кількість квартир, які надаватимуться черговикам; виріс бюджет утричі – утричі більше киян отримають власне житло.
«Як вирішували проблему за часів Хрущова чи Брежнєва? Типові проекти, панельні будинки у рядочок – зате житлом забезпечували мільйони сімей. Тут можна працювати за тим же принципом. Ми зараз проінвентаризуємо земельні ділянки в Києві та визначимо, що беремо під таке будівництво, умовно, 50 га, потім обираємо типові проекти – не якісь там супер-пупер, а прості для виконання... Тобто це має бути абсолютно доступне за ціною житло, без жодних викрутасів, таке, що нормально експлуатується. Нехай не цегляне – панельне, але цілком придатне для проживання. Головне – люди зможуть усе-таки отримати це житло! Бо я знаю, наприклад, випадки, коли в одній квартирі проживають по три-чотири сім’ї. А виживати – це погано, це не гідно для столичного жителя», – отаку філософію видав пан Омельяненко.
Коли реально програма доступного житла для киян почне діяти? Уже цього року, одразу після того, як її прийме міськрада, можна було б внести певні зміни до міського бюджету і запустити її, почати, приміром, відбір майданчиків під будівництво – вважає один з її авторів. Тоді з 2009-го вона запрацювала б на повну силу. Навіть 2008-го можна надати киянам до п’яти тисяч нових квартир – якщо, звісно ж, обставини складуться найкращим чином.
«На початкових етапах був спротив, – згадує пан Омельяненко, – фракції розуміли, що це дуже потужна ініціатива і, можливо, елементарно заздрили, що не з їхнього табору вона вийшла, у штики сприймали, а зараз усе не так. Ми переконали всіх, що кожна фракція може долучатися як до розробки цієї програми, так і до її втілення, тобто заносити її собі “в актив”. Тож коли голосували – “за” сказали дві третини депутатів! БЮТ був проти – мені шкода, але, гадаю, то суто політичне питання...».
Ініціатори так щиро вірять у те, що їхня ідея знайде втілення, що навіть звернулися до Кабміну за роз’ясненнями до нової норми в законодавстві (вільні земельні ділянки мають реалізовуватися тільки через аукціони) – на які ж категорії суб’єктів земельних відносин розповсюджується ця норма і як бути місцевій владі з ділянками під «доступне житло», під школи, дитячі садки, лікарні тощо.
Ідея, звісно, не є бездоганною – це усвідомлюють і її лобіювальники. Однак запевняють, що все робитимуть для того, аби не осоромитися. Щоправда, уточнюють: легко не буде, бо якщо раніше багато років поспіль міська влада нічого подібного не робила, то хіба ж вона так просто тепер пристане на фактично благочинну справу?!
Щоправда, ось вже тиждень, як ініціаторам київської міської програми доступного житла можна менше перейматися, приміром, тим, як зарадити столичним безквартирникам у доступних кредитах. Прем’єрка Юлія Тимошенко «з телевізора» пообіцяла, що її Кабмін зробить усе, аби кожна сім’я, яка того зажадає, могла взяти в банку кредит усього під 4–6% річних та ще й аж на 20 років, причому з можливою компенсацією частини кредиту – за певних умов.
А Президент Віктор Ющенко пішов ще далі – минулого тижня він провів дуже представницьку нараду, на якій не просто виклав своє бачення вирішення проблеми доступного житла, а й «роздав усім сестрам по намисту», зокрема й місцевим адміністраціям та органам місцевого самоврядування. Приміром, влада на місцях, за концепцією Президента, мала б зробити низку кроків, спрямованих передовсім на мінімізацію вартості робіт для забудовника, безкоштовне виділення земельних ділянок під будівництво доступного житла. А забудовник, зі свого боку, має взяти на себе зобов’язання збудувати житло за визначеною мінімальною вартістю.
Однак при цьому Віктор Ющенко все ж зазначив, що «...йдеться про абсолютно ринкові підходи. Ми не повинні тут формувати жодного адміністративного тиску, жодних речей, які б дезавуювали умови прозорості, конкурентності, конкурсності формування і ресурсів, і самого кредитування». Крім усього, він оприлюднив цифру, яка б мала ду-у-же, м’яко кажучи, присоромити саме владу на місцях, – виявляється, за оцінками експертів, аж 42% ціни одного квадратного метра житла виникає вже на етапі бюрократичних про-
цедур з відведення землі, мережі інфраструктури, при реєстрації усіх документів.
Олександр Попов, народний депутат від Партії регіонів, заступник голови Комітету ВР з питань будівництва, містобудування і житлово-комунального господарства та регіональної політики (донедавна – багаторічний мер міста Комсомольська Полтавської області)
Коли муніципалітет має свою позицію щодо забезпечення городян житлом, то й у нинішніх умовах є певні зрушення. Як у Комсомольську вирішувалося «квартирне питання» для працівників бюджетних організацій? Відводячи земельну ділянку під будівництво житла, міська рада заздалегідь висувала умову: кілька квартир забудовник має віддати місту безоплатно (як внесок у вирішення соціальних проблем), а ще кілька – продасть за собівартістю. От і виходило: в одному будинку для черговиків ми отримували в такий спосіб, приміром, 10 квартир – бюджету ж вони разом обходилися рівно в половину собівартості їхнього будівництва. А далі вступала у свої права наступна програма. Рішенням міськради визначалися претенденти на ці квартири – достойні люди, працівники пріоритетних для міста галузей: скажімо, охорони здоров’я, освіти, спорту тощо – люди, які тривалий час перебували в черзі на квартиру, але таке щастя їм ніяк не перепадало. З кожним таким обранцем влада укладала договір на 10 років: ми передаємо йому безплатно половину вартості квартири через 10 років, але ці 10 років він зобов’язується пропрацювати в бюджетній сфері. Іншу ж половину свого нового житла цей городянин мусив профінансувати власним коштом. Коли ми починали – це років три-чотири тому – квадратний метр житлової площі коштував у провінційному Комсомольську $150–220. Сьогодні, щоправда, уже $700... Але ж і зарплати тепер вищі. Ще один шлях, яким ми пішли, – капітальна реконструкція трьох гуртожитків. Місто взяло на себе у повному обсязі ремонт місць загального користування, тобто покрівлю, під’їзди, інженерні мережі тощо, а мешканці гуртожитків, хто зголосився, замість однієї кімнати отримували по кілька на сім’ю, але реконструювали це житло власним коштом. У такий спосіб кожен напівзруйнований, в аварійному стані, гуртожиток перетворювався у нормальний п’ятиповерховий житловий будинок, а місто отримувало до двох сотень окремих квартир. Так от, із загальної квартирної черги у місті – а це 1500 сімей – 250 із них за три роки отримали своє житло. Подібні механізми мають діяти в кожному місті. Адже всім зрозуміло, що той же працівник бюджетної сфери за свою зарплату ніколи не купить квартиру – хіба що батьки чи якісь інші родичі скинуться. Кожен гуртожиток, кожен старий будинок можна зберегти, реконструювавши, підійшовши до цієї проблеми, я б сказав, індивідуально. А щодо поняття «доступне житло», то, як на мене, сьогодні не існує чіткої визначеності. Швидше за все, це – таке житло, яке може дозволити собі придбати людина саме з бюджетної сфери. Можуть бути пільгові кредити, може бути інша, менша, вартість такого житла – і це все має бути політикою держави й муніципалітетів у питанні забезпечення своїх громадян квартирами...
Лев Парцхаладзе, голова директорів Української будівельної асоціації
Мені незрозуміле саме формулювання «доступне житло» в тому значенні, як у нас його тепер скрізь використовують. Це формулювання звучить красиво, але некоректно, бо немає реального наповнення!
Я розумію тільки факт доступності житла – рівень життя людей такий, що вони можуть собі дозволити купити квартиру. А коли у нас 90 відсотків не мають змоги придбати собі квартиру за тими цінами, які діють сьогодні на ринку нерухомості, то я не бачу, яким чином може запрацювати програма «Доступне житло». І не будівельники у тому винні! А от для того, щоб людина середнього класу (тим паче – з бюджетної сфери) усе ж спромоглася мати власне житло, треба просто багато будувати, аби ринок і конкуренція на ньому дали змогу стабілізувати ціни. Треба зробити доступнішими кредити для певних соціальних груп – для молоді (можливо, й на 30 років) з частковим погашенням. Треба, щоб зарплати видавались офіційно, «по білому», – сьогодні ж 95 відсотків компаній видають гроші своїм працівникам у конвертах, тож, відповідно, люди не можуть навіть технічно оформити кредит. А ще треба більше уваги нашій владі приділяти вдосконаленню законодавства – щоб будівельні компанії мали можливість більше будувати, щоб процедури отримання дозвільних документів були прості, прозорі й нетривалі. Якщо законодавці підуть назустріч будівельникам – будівельники наситять ринок, будуватимуть у два-три рази більше житла, тож ціни впадуть самі по собі. А коли сьогодні київська влада повсюдно говорить про доступне житло, а тим часом тихенько підвищує внесок інвесторів на розвиток міста з 5–10 відсотків до 25, то про яке ж доступне житло можна говорити, якщо в такому разі ціна кожної нової квартири автоматично підскакує на 30–40 відсотків!
Ксенія Ляпіна, народний депутат від Блоку «Наша Україна–Народна самооборона», заступник голови Спілки власників житла
Що таке доступне житло? Як на мене, це те, яке представник середнього класу чи взагалі людина з більш-менш стабільною роботою може собі дозволити. Але при цьому всі кредити на житло мають бути виключно довгострокові – на 20-25 років, не менше. Сьогодні ще триває дискусія навколо іпотечної ставки – як її можна забезпечити. Але зрозуміло, що для людини з нашими нинішніми середніми статками навіть перший внесок має бути невеликий.
Той факт, що Президент України особисто перейнявся проблемою доступного житла для мільйонів жителів України, зайвий раз переконує, наскільки ця проблема велика. Звісно, виконуватиме програму і парламент, і уряд, і місцеве самоврядування. Проте на даному етапі функція глави держави така, якою і мусить бути. Це функція лідера нації, який задає певні консолідовані напрямки, а вже Верховна Рада, місцеве самоврядування і Кабмін розробляють свої пропозиції щодо доступного житла. І тут немає суперечностей між бажанням Президента задати цей вектор і необхідністю його реалізовувати тими трьома гілками влади, які я назвала.
Насправді, програми «Доступне житло» як такої ще немає – нині є радше таке собі домашнє завдання, задані напрямки. Реально її втілити чи ні – буде зрозуміло вже тоді, коли суспільство бачитиме, які ж механізми розроблено на виконання цих напрямків.
Що найперше потрібно? Насправді, дуже багато питань треба вирішити – Президент, в принципі, їх уже окреслив. Потрібні й зміни до законодавства, які б спростили процедуру виділення землі, адже Віктор Ющенко наголошував, що значна частина собівартості житла – це непродуктивні витрати, різноманітні узгоджувальні процедури та й просто хабарі. Це аж ніяк не сприяє доступності житла! А ще слід негайно змінювати кредитні механізми. Змінювати у такий спосіб, аби зробити доступними для кожної людини саме довготермінові кредити. Тобто все не так просто з цим доступним житлом...
