Птиця щастя. Американська одіссея. Частина 4 Світлана Пиркало, письменниця, Лондон У мого чоловіка в жилах тече одна шістнадцята індіанської крові, племені Черокі. Зовні це ніяк не проявляється: головного убору з пір’я він не носить, ірокеза (який по-англійськи називається «могікан» ) – також.

Власне, особливих прикмет на його голові взагалі з року в рік усе менше й менше. Чоловік не називає мене «скво» і не зариває в садку сокиру війни після сварки. Він, щоправда, виступає за права тубільних індіанців – просто любить повиступати.

Але і Дарел, і його родина, й інші американці будь-якого походження раз на рік сідають за стіл і їдять святковий обід у День подяки.

Коли перші поселенці з Англії прибули до Північної Америки, індіанці Вампаноаг – плем’я, яке саме постраждало під час місцевих воєн і епідемій, – допомогли їм пережити зиму, навчивши вирощувати й збирати місцевий харч. Половина їх померла тоді від голоду, але решта навчилися сіяти кукурудзу і наступного року поділилися нею з господарями землі. Це й було першим Днем подяки. І все б нічого, тільки індіанці не дуже розуміли, що вони є «господарями» землі. Приблизно як теперішні українські селяни: думають, що земля не є товаром, аж доки не отримають копня від доброго дяді зі стосом паперів, за якими їм належить лише вічна слава труду. Індіанці Вампаноаг підписали угоду про добросусідство, так і не збагнувши, що віддають свої землі, свої озера, своїх предків, своїх богів білій людині.

Близько 80 відсотків тубільного населення померло від принесених з Європи хвороб; рабство, бідність і примусове переселення на Захід прорідило решту. Зараз на всю Америку доводиться менше трьох мільйонів індіанців, і майже всі вони мають домішку іншої крові.

Зате, як суверенні племена, індіанці мають право відкривати казино і хоч таким чином мстяться блідолицим.

Але про кухню. Як підтверджував і дикий кукурузник Микита Хрущов, американський харч має свої переваги, особливо в помірних кліматах. Маїс, індичка, помідори, гарбузи, квасоля, арахіс, картопля, перець – багато з цього здається нам прадавнім, питомим, українським, трохи не трипільським. А воно – іммігрант, хоча й добре асимільований. І на День подяки люди їдять якомога більше з цих харчів.

Хто б міг подумати, що і в мене рано чи пізно буде свекруха? Але вона є. Я її дуже люблю. Вона живе за 5345 кілометрів. Ці два факти прямо пов’язані між собою. Але у свекрухи є й маса інших достоїнств. Наприклад, вона не знає жодного слова українською і не може прочитати попередній абзац… Але серйозно – людина героїчна. Не просто виростила п’ятьох синів, а ще й приготувала десять величезних тазиків їжі для всієї родини на День подяки і привезла їх у сусіднє місто, до родини брата, в якого у вересні знайшлося двоє близнюків. Було дуже смачно й ситно.

Але розповідь про наші подвиги в Майямі, до яких ми повернемося наступного разу, я перервала не лише тому, що згадала про подвиги свекрухи. Просто настає православне Різдво, і хочу поділитися рецептом фаршированої індички для тих, у кого вистачить на неї мужності. Називається вона Turducken, тобто турдакен – амальгама англійських слів «індичка, качка, курка».

Це дуже красива страва. Розрізана, вона схожа на гігантського рожевого метелика, який принадно зблискує, ніби кажучи: я розтану в тебе в роті й сповню тебе різдвяного блаженства… Я зміцню твою кулінарну репутацію серед свекрів і троюрідних тіток навічно… Я сидітиму в тебе в холодильнику аж до Старого Нового року, так мене буде багато… Цю страву років двадцять тому вигадав луїзіанський шеф Пол Прудом. Повністю рецепт шукайте в Інтернеті: Turducken Paul Prudhomme.

Беремо принаймні семикілограмову індичку, меншу качку і ще меншу курку. Зрізаємо м’ясо з качки й курки повністю, а на індичці лишаємо ноги й руки, чи то крила, щоб форму тримала. Це завдання для педантів і зануд – звичайним людям таке не під силу. Ось моя мама, яка допомагала. Прекрасна людина, але не педант. Вона заявила, що півтора року провела в анатомічці, схопила ножаку й одразу відпанахала крило індичці. Щоправда, після такого неортодоксального розтину мама провела індичці ще й дуже вдалу пластичну операцію, і та лежала на столі як жива.

Але досить макабричних деталей: на курку кладемо креветочний фарш, на качку – фарш зі свинячих ковбасок, на індичку – фарш із кукурудзяного коржа. Курку – в качку, качку – в індичку. Зашиваємо й печемо в духовці при 110 градусах вісім годин. І коли ви нарешті ставите цю птицю щастя на стіл, обличчя родичів і тих, хто просто напросився в гості, розпливаються в задоволеній посмішці. Тоді вам думається: непогано святкуємо Ісусів бьознік.