Жир. Американська одіссея. Частина 2 Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Отож, як знають ті, хто читає цю колонку регулярно, – мудрі люди! – ми з чоловіком через одне місце, але все ж дісталися до США. Флорида як місце нашої першої за півтора року відпустки була вибрана не випадково: тут живе родина Дарела, його чотири брати з сім’ями і батьки.

Майже всі його родичі, окрім одного з молодших близнюків, який грає на барабанах, – дуже релігійні баптисти. Троє братів навіть працюють по церковній лінії. Один керує хором, один теоретизує (не певна, про що саме), а один читає лекції старшокласникам стосовно того, що трахатися до шлюбу є «нот гуд». Лекції його особливим успіхом не користуються. Тож щоб набратися духу перед зустріччю з родиною, ми спланували тиждень на півдні Флориди: прилетіти в Орландо – там погуляти, поїхати в Маямі – там добряче погуляти, а тоді вже на американське національне свято День подяки культурно (без матюків і без згадок про теорію Дарвіна) посмакувати родинною індичкою на півночі штату.

Так от, прилетіли до Орландо – дві години на паспортному контролі: «А чому ви не прилетіли Британськими авіалініями?» – «Бо чувак упав на рейки». – «На які рейки?» – «У Лондоні». – «А чому вони вас не посадили на наступний рейс?» – «Та звідки ж нам знати! Пустіть уже в країну, знаєте, скільки нам це коштувало??». Зрештою пішли вечеряти морепродуктами. З усіх боків море – що ще їсти? З’ясувалося, не все так просто. Креветки були майже скрізь, але їх подавали смаженими в товстому шарі тіста з кошиком картоплі фрі. Щоб докопатися до самої креветки, треба було попрацювати, хоча результат був того не вартий. Дарелу принесли молюсків, не просто заліплених у жирне тісто, з якого капала олія, а ще й пересмажених до стану і кольору поганих сємочок, які купуєш лише перед футбольним матчем. Він відіслав їх назад. Нові ж були світлішими на колір, а так – однакові. Ми плюнули і взяли по «Маргариті».

Оскільки наступного вечора ми мали йти на концерт гурту «Блек кідз», де грає брат Кевін, то вдень вирішили поїхати в парк розваг, яких тут кілька. Мій скепсис переміг Дарел. У молоді роки, коли ще думав, що стане актором, він перебивався підробітками в Діснейленді, працював там двометровим собачкою Гуфі. Ось його враження про ті часи: «Цілий день ходиш, як ідіот, махаєш руками, намагаєшся нікого не збити з ніг. Жарко, як у пеклі, обливаєшся потом, костюм важкелезний, тобі в ньому нічого не видно, відлити майже неможливо. Платять мінімальну погодинну ставку, живеш там же, на кампусі, разом з іншими костюмниками. У всіх ні копійки грошей, всі тусуються разом, сплять з ким попало, і всі довбають наркоту. Але тобі сподобається!». Ми подалися в Sea World, Морський світ, де виступають треновані дельфіни і касатки, морські котики і всяка інша живність, майорять американські прапори (ще до того ж був День ветерана), сміються діти й дорослі, усе велике, патетичне, сентиментальне. І оця його нехитра грандіозність, барвисті клумби й неповороткі морські корови змусили мене згадати засадничу різницю між життєвою філософією США та Європи. В американській конституції значиться, що людина має право шукати й добиватися щастя. От вони й добиваються, не вибачаючись ні перед ким. Щось у цьому дійсно є.

Тим часом власники парків розваг добиваються щастя по-своєму, здираючи з відвідувачів три шкури. Вхідний квиток на день коштує 65 доларів, і ця витрата цілком виправдана. Але обід із важкожуйних ребер, зримо обліплених сіллю та перцем, обійшовся нам у понад 50, і краще ми ходили б голодними. Навіть моя українська жадібність не змогла подолати засохлих, але солоних, як ропа, «всесвітньо відомих ребер барбекю». Це був уже третій день жахливого, жирного і жорсткого. Я заявила, що мої особисті пошуки щастя мають якомога швидше привести мене до свіжого помідора, інакше я за себе не відповідаю. Про те, що я нарешті знайшла, на своє велике здивування, – наступного разу.