Кавомани. Американська одіссея. Частина 1 Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Двадцять п’ять тисяч доларів за десерт. Із їстівним золотом, білим трюфелем і несказанним понтом. У Нью-Йорку. Із занесенням до Книги рекордів Гіннеса.

Хто з нас може похвалитися, що їв, платив, а потім ви.., як би то ввічливо сказати, випорожнювався золотом і трюфелями? Мені особисто до такого ще дуже далеко. Але я зробила навіть не семи-, а семитисячомильний крок на цьому абсурдному шляху, випивши чашку кави за дві штуки баксів.

Ми з чоловіком – двоє людей, в яких у голові якщо не мудро, то принаймні дуже галасно і вперто. «Ми вилітаємо з нового терміналу, північного», – сказав Дарел напередодні нашого відбуття у першу за півтора роки відпустку до Флориди. «А, кльово, то поїдемо на метро, це трохи більше години», – сказала я. Так поговоривши, ми вирішили виїхати о дев’ятій ранку і спокійно собі, з запасом часу, дістатися трансатлантичного лайнера, який повезе нас на океан.

Треба сказати, що ми ще жодного разу нікуди не їздили без пригод. То трісне злітна смуга, і ми застрягнемо в іспанському місті, де, окрім нудистів і сучасного концептуального мистецтва, дивитися нє хрін. То на квитках на потяг час відправлення раптом виявляється позавчорашньою датою. Але цього разу дата була правильною, часу вдосталь, паспорти точно лежали в сумці, і я вирішила зробити чашечку кави перед дорогою, бо ми, бачте, робимо дуже добру каву вдома, в аеропорту такої не дають. Кава виявилася справді супер. Ну, то ми ж недаремно купуємо її в старого араба, який її тут же смажить, меле і продає, на Кемден-тауні, куди добиратися три доби верблюдами. Знаменита кава. І випили ми її досить швидко – хвилин за п’ять.

Коли приїхало таксі, з’ясувалося, що у нас різні ідеї щодо того, на яке метро їхати. Причина була проста: я їхала в аеропорт Хітроу, а Дарел – у Гетвік. Бо коли він говорив про північний термінал, North, я чула про четвертий – Fourth. Ми без особливих нервів подалися в Гетвік, але тут почалося. Хтось упав на рейки в метро, яке застрягло посеред Лондона. Нарешті діставшись до експресу на Гетвік, ми виявили, що перед нами щойно поламався інший потяг, і наш їде окружним шляхом. Подзвонивши в авіалінію, ми дізналися, що існує сто причин, з яких ми не встигаємо на рейс, на який, за твердженням наших квитків, ми все одно встигали. Головна з причин звучала приблизно так: економ-клас? Ідіть на №%@.

Було дуже гірко за безцільно пророблений шлях до аеропорту і аж боляче від думки, що зараз треба пхатися додому з торбами крізь лондонський дощ і загальну депресію, запізнившись на три хвилини. На щастя, хтось не з’явився на інших авіалініях, і ми все-таки купили квитки, і вилетіли менш ніж через годину після запланованого часу. Смачна домашня кава ще досі озивалася післясмаком, коли ми вже сиділи у зовсім іншому літаку. І добре, що смачна, бо уявіть собі каву за дві штуки баксів, яка вас ще й до того нагородила печією.

Отже, ми нарешті прилетіли в Орландо, з’ївши по дорозі кілька несмачних літакових страв і подивившись уже тричі бачене кіно про Симпсонів. Орландо – місто у центрі американського штату Флорида. Флорида – довгий відросток, спрямований у бік Куби, який омиває Атлантичний океан з одного боку та Мексиканська затока з іншого. Клімат північної частини Флориди можна порівняти з півднем України, але південь цього штату розташований вже у тропічній кліматичній зоні. Орландо має приємний теплий клімат, але статусом одного з найбільших туристичних міст світу (при тому, що за розміром воно як Біла Церква) місто завдячує численним паркам розваг, найвідоміший з яких – Діснейленд.

Але кулінарними висотами місто не відзначається. Більше того, годують там жахливо. А хто ж не любить читати про кулінарні нещастя, які випали комусь іншому? Тому наступного разу я розповім про те, що саме жахливого, жирного, смаженого, жорсткого і дорогого ми їли в Орландо, а далі буде про те, що у мене спільного з Аллою Пугачовою. Тримайтеся!