Друшляння-2007 Світлана Пиркало, письменниця, Лондон І знов у Лондоні пройшло щорічне Винне шоу, куди з’їхалися виробники з багатьох країн світу продемонструвати свій продукт. І знову я зі своїм пресовим посвідченням туди з’явилась як штик, аби їм у цьому допомогти.

Минулого року мене на виставці найбільше вразили українські вина компанії «Коблево». І не тим, що вони були далеко не найкращі, – такі «шедеври» світового шмурдяцтва, як німецьке вино «Голуба монашка», побила б хіба що стара знайома «Зося», вона ж «Золотая осень». (Із золотою осінню всіх; до речі: цього року лондонське листя опадає дуже драматично). А тим, що вони таки зібрались і приїхали зі своїми «Аліготе» й «Мерло», і розташувалися між бордоськими та ще якимись французькими винами, і мужньо їх хвалили.

Україна не відома за своїми межами як виробник вин, і правильно. У наших набагато краще виходить пиво. Неперевершена й горілка (надмірне споживання якої призводить до цугундера. Якщо вас уже призвело, дзвоніть моїй мамі Надії Леонідівні, 8-067-376-2139, – вона від цього успішно лікує). Непогані й кріплені вина – видно, клімат і ґрунт для них більш підходящі. А ось сухі – молоді, невитримані, поспішливі, можливо, розраховані на швидкий прибуток.

Так от, цього року українського вина на Винному шоу не було. Я його, щоправда, і шукати почала лише за чверть години до закриття виставки – відтягувала момент. Зате були болгарські, із такими ж милими кострубато-яскравими етикетками, як завжди, зі старим добрим банальним смаком вина, яке створене для розпивання в турпоходах і в Криму, під гітарку, в теплій компанії.

Але довго я біля них не затрималася: із болгарським вином у мене пов’язаний один неприємний спогад. Шість років тому ми з кумою відпочивали в Болгарії, повній гарячих болгарських мачо. Вони вискакували перед нами на дорогу і фізично тягнули до своїх ресторанів, обіцяючи вепрятину на шпазі й «русскоязичноє обслуживаніє». А якось двоє колишніх сусідів по соцтабору пообіцяли повезти нас на якусь дуже мальовничу місцеву гору і там пристрасно покохати, обдарувавши пляшкою місцевого вина. Ми, звісно, ні на яку гору не поїхали і сусідів по соцтабору послали в Бабруйск мовою інтернаціонального спілкування, але нам обом досі прикро. Невже ми не тягнули хоча б на дві пляшки?

А наостанок скажу ось що. Королева вин, звичайно, Франція, і цього року звідтіля приїхало багато чудових, доступних, елегантних вин у супроводі дружніх виноробів, але прибули також і три минулорічні снобістські жабоїди (звиняйте за неполіткоректність), яких я не відразу зауважила. Торік я в останню мить схопила за руку чоловіка, який, очманівши від зверхності й понтів пари продавців у старомодних жилетах, ледь не купив ящик вина за сорок фунтів пляшка. Цьогоріч я доблукала до їхнього кіоску сама і, оцінивши етикетки, тицьнула пальцем на одне з бургундських. На мене ніхто не звернув уваги: всі три продавці товпилися навколо вищо-середньо-класової пари років сорока – із тих, у яких він – колишній тенісист, а вона – дизайнерка інтер’єрів. «Ми щойно закінчили реставрацію нашого шато біля Клюні й хочемо відновити знайомство із винами регіону», – томно казала вона. «Так-так, ми не хотіли б попасти пальцем у небо в місцевих погрібах», – погоджувався він.

Я мушу сказати, шановні читачі, що й мені добре відомі винні погреби біля абатства Клюні, хоча ми там не купували шато, а бомжували з тією-таки кумою. На підставі цього я трошки підстрибнула і ще виразніше тицьнула пальцем у пляшку чогось там. Мені його налили і зажадали за це два фунти. Коли все інше було безкоштовно! Тут я і збагнула, що пробую те саме вино, яке торік ледь не зруйнувало сімейний кредит, і що французькі пики за прилавком ті самі. Я заплатила і вшилася, а найсмішніше, що це вино мені зовсім не сподобалося. Тож хай вони друшляють його самі, а ми всі нумо пити аргентинський мальбек.