Суші-снобізм, і як з ним боротися Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Суші. Лондон. Як багато в цих словах для серця будь-якого політичного дисидента злилось! Але є й приклади споживання суші на Піккаділлі без шкоди для здоров’я.

Якщо будете в Лондоні, завітайте до мого улюбленого японського магазину на Бруер-стріт – там вам накатають свіженьких суші, наллють зеленого чаю, а ще ви побачите, в яких милих пакетиках продається розчинний місо-суп, за який в українських суші-ресторанах із вас дерли три шкури. І ви замислитеся ось про що: чому суші оточені таким ореолом понтовитості? Чому людство, і так схильне до вибудовування ієрархій за прикладом своїх родичів шимпанзе, зараз взялося поділятися за принципом суші?

Отже, тепер ми буваємо такі:

Ті, хто думає, що йому подають в ресторані васабі, і ті, хто знає, що це просто забарвлений хрін, бо васабі коштує, як трюфель.

Ті, хто, радісно намолотивши васабі у соєвий соус, вмочає туди нігірі рисом униз, і ті, хто акуратно торкається соусу рибною частиною.

Ті, хто їсть це саме васабі, щедро вимазуючи в ньому все, і ті, хто, задравши носа, споживає його лише зі сашимі.

Ті, хто хапає роли паличками, і ті, хто бере їх руками, а паличками бере лише сашимі.

Ті, хто їсть із змішаної тарілки суші як попало, і ті, хто методично виїдає спершу роли, обмотані водоростями.

Ті, хто щосекунди зажовує шматок маринованого імбирю, і ті, хто чемно очищає ним смакові рецептори між стравами.

Ті, хто радий накатати суші вдома із відносно дешевого, хоча й свіжого, лосося і звичайного огірка, і ті, хто йде в дорогезний ресторан Уму, де шкуру живцем здирають як із вугрів, так і з клієнтів, і куштує там слизького й дорогого морського їжака.

Ті, хто навіть варений буряк запихне у суші в ім’я українсько-японської дружби і з задоволенням з’їсть результат, який до того ж нагадує японський прапор, і ті, хто строго дотримується традицій і споживає лише витвори майстра, який натренувався правильно пописати-порізати рибу лише за сім років навчання.

Як уже здогадався проникливий читач, я належу до перших. Тобто я нібито і знаю, що справжнє васабі зовсім не таке, і що воно росте десь у кришталевих струмках під маленьким японським селом, де цвіте сакура і править якудза, але мені по фіг. Накатати вдома суші розміром з вареник і наїстися їх від пуза – отак я вирішую проблему сушоснобізму. Врешті, суші виникли як спосіб зберегти свіжу рибу, яку ховали в збризнутий оцтом рис, і жерли їх відповідно, поки не понавигадували різних правил.

Але пишатися тим, що ти катаєш суші вдома, в той час як менш заморочені товариші не вимахуючись ходять у Якіторію, також недобре.

Під час одного зі своїх візитів до Києва я вирішила показати кумі, що суші – це просто. Ми пішли у Фуршет і знайшли там пачку водоростей, у які загортати роли, за гривень 45 (у Лондоні можна знайти й за фунт). Легко було і з лососем: жирна, свіжа рожевизна впадала в око відразу. Соєвий соус також був, і навіть готова суміш рисового оцту з цукром, якою збризкують варений рис. Проте суші-рису не знайшлося.

Розсудивши, що будь-який круглий рис зійде, ми купили чогось, здається, італійського, для різотто. Але на кухні почалися пригоди. Рис довго не готувався, а потім розварився за хвилину. Суміш рисового оцту з цукром була засолодка. Вугор виявився гарячого копчення, до пива, але ніяк не до суші. Пласти водоростей норі, які я традиційно почала підсмажувати на сковороді, не темніли рівномірно, як зазвичай, а просто прогорали в певних місцях. Врешті я замотала мокрий рис із лососем у пересмажені водорості, ми з’їли по кілька штук – імбиру також не було, – обговорили можливість перетворити лосось на сашімі, відмовилися від неї, викликали таксі й поїхали в Якіторію, де витратили ті самі гроші на суші, які для нас зробив хтось інший. Висновок такий: хоч у кожного свій снобізм, але покарання за нього чекає на нас усіх.