Віктор – не Міхо Тарас Кузьо, журнал «Главред» В Україні та Грузії були схожі революції, проте траєкторії постреволюційного розвитку виявились різними. Причини грузинської кризи схожі на ті, що викликали українську у вересні 2005 року.

Криза у Грузії розгорілася, коли екс-міністр оборони Іраклій Окруашвілі звинуватив президента Міхаїла Саакашвілі у відмиванні грошей, зловживанні владою та репресіях проти опозиції. Заарештований за підозрою в корупції, Окруашвілі відмовився від своїх звинувачень і змушений був шукати притулок за кордоном.

В Україні голова Секретаріату Президента і колишній керівник виборчої кампанії Віктора Ющенка Олександр Зінченко, така ж людина зсередини, як і Окруашвілі, звинуватив оточення Президента в корупції. Звинувачення Окруашвілі й Зінченка мали дві схожі риси.

Перш за все, обоє озвучили звинувачення, не надавши доказів. У пострадянських країнах звинувачення в корупції – звичний спосіб дискредитації опонентів. Важко серйозно сприймати звинувачення проти Саакашвілі, коли грузинську опозицію очолює Бадрі Патаркацішвілі, один із найбагатших олігархів у країні. Працюючи в 1990 роках на опального російського олігарха Бориса Березовського, навряд чи він заробив свої статки чесним і прозорим шляхом.

По-друге, Окруашвілі та Зінченко використали звинувачення для створення політичних партій, які не змогли і не зможуть привабити виборців. Набравши 0,04%, блок Зінченка посів 44-те з 45 місць на виборах 2006-го й не брав участі у виборах у вересні цього року. «Рух за єдину Грузію» Окруашвілі матиме таке ж майбутнє, якщо його голова залишиться у вигнанні.

Західні вчені виділяють п’ять країн, які пройшли «демократичні революції»: Словаччина (1998), Хорватія та Сербія (2000), Грузія (2003), Україна (2004) та Киргизстан (2005). Українські кризи 2005-го та наступних років і нинішня грузинська криза продемонстрували, наскільки різними були Трояндова та Помаранчева революції й постреволюційні траєкторії двох країн.

Грузинські й українські лідери були близькими друзями й союзниками. Починаючи з 2004 року, вони підтримували такі регіональні організації, як ГУАМ, і разом прямували шляхом трансатлантичної інтеграції. «Наша Україна» Президента Віктора Ющенка, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) та «Об’єднаний національний рух» президента Саакашвілі мають статус спостерігачів у Європейській народній партії, правоцентристській політичній групі Європейського парламенту.

Проте як особистість Ющенко ближчий до Ніно Бурджанадзе (і президента Сербії Воїслава Коштуніци), ніж до полум’яного Саакашвілі. У Києві опозиціонерам не заважали виступати, тоді як у Тбілісі мітинги жорстоко розігнала поліція. Ющенко прагне хороших стосунків з Росією і не може розігрувати «російську карту» для забезпечення народної підтримки.

Російський президент Владімір Путін має особисту антипатію щодо двох лідерів країн СНД – Саакашвілі та білоруського президента Александра Лукашенка. «Російська карта» приносить політичні дивіденди в Грузії, і опозицію (Партію справедливості та Майя Топурія в 2006 році, Національну Раду сьогодні) постійно звинувачують у співпраці з Росією.

До кризи лише Грузія могла розраховувати на отримання Плану дій щодо членства (ПДЧ) на Бухарестському саміті НАТО в 2008 році (Україні могли запропонувати ПДЧ на Ризькому саміті в листопаді 2006-го, але цього не відбулось, оскільки не було створено «помаранчеву» коаліцію).

Революції в Грузії й Україні призвели до різних результатів. Грузинська «революція троянд» була здійснена найменшою кількістю людей (від 30 до 100 тисяч) з усіх шести революцій. Подібною була кількість учасників опозиційних мітингів у Грузії минулого місяця. Здатність змінювати режими й уряди за допомогою такої малої кількості маніфестантів дає відчуття соціальної нестабільності й мінливості симпатій грузинських виборців.

У Помаранчевій революції брав участь кожен п’ятий українець: на Західній Україні кількість учасників доходила до 30%, на Сході становила лише 5%. Помаранчева революція мала найбільшу кількість учасників і найдовшу тривалість протестів (17 днів) із «шести демократичних революцій».

Революція троянд повалила режим Едуарда Шеварднадзе – він ніколи не повернеться до влади. Помаранчева революція не перемогла представників епохи Леоніда Кучми, оскільки вони в особі свого кандидата, прем’єр-міністра Віктора Януковича, отримали солідні 44% голосів під час повторного голосування у другому турі президентських виборів.

У Ющенка на виборах 2004 року була незначна перевага – 8%. Саакашвілі отримав вражаючі 96% голосів. Результати українських виборів показують, що повна перемога неможлива ані на Західній Україні (52% у 2004 році), ані на Східній (де в 1991, 1994-му та 1999 роках Леонід Кравчук і Леонід Кучма набирали відповідно 62%, 52% та 56%). У Грузії кожні президентські вибори з часу здобуття незалежності оберталися повною перемогою Звіада Гамсахурдіа, Шеварднадзе та Саакашвілі: 1991 рік – 86%, 1995 рік – 74%, 2000 рік – 80%, 2004 рік – 96%.

Регіональна неоднорідність України традиційно вважалася джерелом її внутрішньої слабкості. Це було б правильно, якби регіоналізм перетворився на сепаратизм і призвів до кривавого міжетнічного конфлікту, як це сталося в Грузії, але цього немає в Україні. При Гамсахурдіа було скасовано автономний статус Південної Осетії та Абхазії, що призвело до прихованої інтервенції Росії та заморожених конфліктів. В Україні Крим було перетворено з області на автономію, і сепаратизм було нейтралізовано в ненасильницький спосіб. Крим не став місцем замороженого конфлікту. Альтернативний погляд на регіоналізм полягає в оцінці того, як він допомагає Україні запобігти монополії влади (яка існує в Грузії) й забезпечити політичний плюралізм.

У Грузії два фланги «революції троянд» («Бурджанадзе-демократи» та «Об’єднаний національний рух», ОНР) злилися в ОНР. В Україні три фланги Помаранчевої революції («Наша Україна», БЮТ, соціалісти) перебувають у боротьбі з осені 2005 року, й альянс «Нашої України» та БЮТ відновився лише в лютому.

Регіональна неоднорідність України є гарантією того, що опозиція ніколи не буде маргіналізована, на відміну від ситуації в Грузії. Янукович і його партія набирали на виборах 44% (2004), 32% (2006) і 34% (2007) голосів. Цьому сприяв низький 3%-й виборчий поріг і повністю пропорційна виборча система. Високий поріг у Грузії (7%, так само, як і в авторитарній Росії) сприяє подальшій маргіналізації опозиційних партій, ускладнюючи їм шлях до парламенту.

Українські помаранчеві партії ніколи не монополізували влади, як це зробив ОНР у Грузії. Десять партій із грузинської опозиційної Національної Ради не представлені в парламенті. Партія регіонів має понад третину місць у парламентах старого й нового скликань. Концентрацію влади в Грузії посилили конституційні реформи, спрямовані на перетворення держави на президентську республіку.

Помаранчева революція була одночасно і народним повстанням, і компромісом еліт. Одним із компонентів компромісу була конституційна реформа, що перетворила напівпрезидентську систему на парламентсько-президентську. При Ющенкові парламент посилив свої повноваження, наблизившись до Європи, де переважають парламентські системи, тоді як при Саакашвілі повноваження парламенту скоротились, а Грузія наблизилася до суперпрезидентських систем, типових для країн СНД.

Свобода слова стала важливим позитивним результатом української та грузинської революцій. В обох країнах ЗМІ контролюються олігархами, але в Україні контроль більш різнорідний. Віктор Пінчук, який володіє трьома телеканалами, пішов із політики одразу після Помаранчевої революції. Патаркацишвілі, до останнього часу власник телеканалу «Імеді», став головним лідером опозиції після вигнання Окруашвілі. Партія регіонів слабко представлена в українських електронних ЗМІ.

Грузинська «революція троянд» і українська Помаранчева революція мали схожі нюанси, але спричинили різні траєкторії внутрішньої та зовнішньої політики. Такий собі наслідок неоднакового ходу пострадянських перетворень і політичної культури.

Про автора

Тарас Кузьо, старший науковий дослідник Інституту європейських, російських і євразійських студій, Університет Джорджа Вашингтона