День памяти жертв Голодомора «Главред», Владислав Мусиенко (фото) Украина скорбит о миллионах погибших во время Голодомора 1932-33 годов. В день 75-летия со дня начала этой трагедии в Киеве и других городах страны почтили память жертв Голодомора.

В Софийском соборе столицы прошла панихида, а на Михайловской площади – Хода скорбящих с участием Президента Украины и его семьи. В этот день Виктор Ющенко обратился к украинскому народу с призывом зажечь свечу и почтить минутой молчания тех, кто невинно погиб от голода.  

ВЫСТУПЛЕНИЕ ПРЕЗИДЕНТА УКРАИНЫ:

Вони вже тут.

Вони довго йшли.

Мільйони. Мільйони наших дідів, батьків, братів і сестер.

Рушили з неба їхні вози. Певно хвилюються мами, щоб не забути ані найменшого – того рідного, найдорожчого, який знайшов свій спокій і тихо заснув на руках у Господа.

75 років іде за цим небом їхній Чумацький шлях – три, п’ять, сім, вісім чи то десять мільйонів невинних людей, сотні тисяч родів, вимерлих сіл, невідспіваних душ, закатованих, замордованих, непохованих доль.

Вони хочуть додому. Вони бачать ці вогники.

Вони вірять нам.

Бо ми – це їхнє непрожите життя.

Дорогий Український народе!

Браття і сестри!

Ми – разом. Сьогодні Україна і світове українство розпочинають вшанування 75-тих роковин найстрашнішої катастрофи – Голодомору 1932-1933 років.

Поминаємо кожну душу, кожну жертву, кожного мученика.

Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії.

Поволі – з пам’яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських «окремих папок» – з’являється її смертельний лик.

«Я це все пам’ятаю… Я опухла від голоду, братик ще більше… Він вмирав, з його опухлого тіла точилася рідина. Я сиділа поруч, він скрипів зубами і просив огірочок… Він помер. Його завернули в ковдру, колір цієї ковдри досі у моїй пам’яті». Це – спогад Ганни Неласої, народженої в Луганській області. Ця жінка переборола страх і залишила своє свідчення.

«Конфіскаторів ніщо не зупинило – ні біль дітей, ні їхня кількість… Приходили ще і ще, все забирали. Гірше фашистів». Це – Нонна Червева з Горлівки.

З листа Реви Миколи Антоновича з Хилівки Полтавської області до Йосифа Сталіна – «сотни тысяч людей умерло из голода и все на глазах коммунистов, которые ездили через наши трупы и нагло хваля жизнь». Миколу Реву засудили до 6 років ув’язнення за цей лист.

З листа Кагановича до Сталіна: «Я целиком и полностью согласен с вашей оценкой положения дел на Украине… Теория, что мы, украинцы, невинно пострадавшие, создает солидарность и гнилую круговую поруку… Я считаю, что… наступил момент… призвать организацию к решительному перелому…»

Переламати хотіли всіх.

Проти нас ішло зло. Його ймення – геноцид. Свідома, спланована і втілена спроба упокорення нації.

Його організатор і виконавець – тоталітарний комуністичний режим. Це – головний убивця. Звиродніла зграя не мала жалю до жодного народу, кожну поневолену націю залили криваві ріки.

На нашій землі Сталін – за добре продуманим планом – обрав жертвою українське селянство як ядро, як основу, як опору народу.

«Без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский». У цій фразі Сталіна – відповідь на те, чому померли мільйони українців.

Терор був розгорнутий планомірно і послідовно. У 1932-33 роках у Кремлі відбулося 69 засідань Політбюро ЦК, на яких тільки по прямій постановці розглянуто 270 питань про Україну.

Вони працювали, не покладаючи рук. У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей.

Ми маємо знати кожен факт, кожен наказ, кожне ім’я – від жертви до вбивць. Пошук правди не спинити, він не зупиниться.

Спочатку конфіскували продовольство. Потім військами оточили територію України і Кубані. Третину наших сіл занесли на «чорні дошки», їх перетворили на гетто голоду – задовго до Гітлера. Увесь урожай масово йшов за кордон, зерно, яке могло врятувати мільйони, переробляли на горілку.

Шансу не було. Люди почали їсти трупи.

Голодомор – не просто біль і рана. Це – чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тільки Україну, але й будь-яку найменшу надію на життя.

Це – пік трагедії, втім він не єдиний.

Я прошу, щоб сьогодні ми згадали всіх.

Словом і молитвою прошу згадати наш державний провід, який 90 років тому проголосив і утвердив незалежність. Вони стали першою жертвою. З 800 членів Центральної Ради ліквідовані майже всі.

Я згадую розтерзаних, покалічених, принижених Твоїх поетів, мій народе. Тут, на цих майданах вони чули золотий гомін волі. Їм вирвали серце.

Я згадую Твою національну творчу, наукову, медичну і технічну інтелігенцію, яка опинилася в центрі масових арештів і систематичного терору. Їм щедро відвели квоту для смерті.

Я згадую наші знищені церкви і духовенство. Їх руйнували безжально, щоб добратися до самої душі і її віри.

Я згадую колосальні і немислимі жертви воєн. Цей смерч був здатен покласти нам край.

Тоталітаризм і більшовизм перервав в Україні історичний зв’язок – історичний зв'язок поколінь, духу, пам’яті, нашої ментальності, культури і нашої мови.

Посеред пошматованого і, по суті, підміненого народу був посіяний страх, чиє жниво збираємо і досі.

Звідси, від цього безконечного страху походять наші нинішні політичні і суспільні хвороби, боязнь повернутися до національного кореня, бо причетність до нього була причиною смерті мільйонів людей. Звідси походить наш важкий і складний шлях один до одного, до порозуміння і власне кажучи до єднання.

Злочини більшовизму і сталінізму тотожні злочинам нацизму і гітлеризму. Їхня природа – одна: людиноненависництво.

Настав час озвучити вимогу для світового засудження комуністичного терору, який вбивав нас і всі невинні народи на цьому просторі – росіян, кримських татар, білорусів, євреїв, поляків, болгар і сотні інших націй.

Усім нинішнім апологетам сталінізму я кажу прямо і твердо – ваші спроби приречені, виправдання не має і не буде, покайтеся за свій гріх. Це ваша моральна відповідальність перед країною і нацією.

Наш біль і гнів не одинокий.

Звідси, з Михайлівської площі у Києві Україна звертається до всього світу, щоб об’єднати кожне зусилля проти тоталітаризму і нетерпимості до життя.

Наша трагедія – це застереження для всіх націй світу.

Не вивищуємо і не принижуємо свого горя. Слово співпереживання і скорботи кажемо кожній нації і, насамперед, тим, з якими спільно пройшли через усе комуністичне пекло. Наше серце – щире, любляче, небайдуже до вас. Станьте сьогодні поруч з нами.

Ми закликаємо світ визнати Голодомор 1932-33 років актом геноциду проти Українського народу і віримо, що таке визнання неминуче здійсниться.

Я дякую всім парламентаріям та урядам, які вже підтримали нас. Це – вияв солідарності, який Україна ніколи не забуде.

Історична справедливість, безумовно, настане.

Моє сьогоднішнє слово – не реквієм.

Моє слово – це гімн Українському народові, чия сила незнищенна. Він переміг смерть.

Супроти загрози тотального знищення - ми вистояли. Український народ переміг, бо перемогла його державність, постала його держава.

Ми вистояли завдяки мільйонам чесних людей, які не лише воювали за Україну, але й будували її своєю великою і щоденною працею.

Ми вистояли, бо воля, правда і життя творилися всіма – Донецьком і Львовом, Луганськом і Ужгородом, Севастополем і Одесою, Харковом і Тернополем, Полтавою і Луцьком, Дніпропетровськом та Івано-Франківськом, Сімферополем і Черніговом, Києвом і всією Україною.

Ми перемогли у вирішальній битві зі злом.

Сьогодні ми повинні перемогти у вирішальній справі – повернути Україні саму себе.

Наша найвища місія – відродження нації як єдиного, здорового і життєствердного організму, який охоплює весь Український народ без різниці поглядів, регіонального походження чи віри.

Наступний рік проголошений Роком пам’яті жертв Голодомору.

Це – не поминальна хода.

Це – воскресіння нашої пам’яті, очищення від лжі і скверни. Це – чиста і чесна праця, тільки вона допоможе навести справедливий національний і життєвий лад в Україні.

Ми повинні одягнути Україну у чисту сорочку і прибрати з її тіла символи тоталітарного режиму – можливо, нехай не за рік.

Ми мусимо ретельно віднайти і зберегти знання про кожну жертву Великого Голоду і встановити національні меморіали.

Ми маємо утвердити великий суспільний діалог пам’яті і, водночас, діалог перспективи – бо треба йти вперед, жити повноцінним життям великої сучасної європейської держави, діяти і прагнути до справжнього порозуміння.

Так ми утвердимо своє майбутнє, свій новий демократичний Основний Закон, свою свободу, своє право, свою любов один до одного, до рідної мови, рідної землі і нашої соборної долі.

Я прошу в Господа дати нам силу, щоб повернутися до самих себе.

Вони вже тут.

Вони дуже довго йшли.

Мільйони, мільйони, мільйони нас.

Це – не сльози.

Це посміхається маленький хлопчик на руках у Всевишнього.

Вічна пам'ять і слава Україні!