Співвідношення голови до шиї Світлана Пиркало, письменниця, Лондон Не хочеться писати про вибори, але ніяк не виходить. Робота така. Щоб бути в курсі, хто кого в чому звинувачує, іноді дивлюся українські канали.

Люди, які найбільше впадають у вічі та вражають своєю присутністю в суспільно-політичному дискурсі (чи ще хтось із начитаних Пелєвіним пам’ятає справжнє значення цього слова?), належать до двох категорій: вульгарні жінки, які твердять, що вони гламурні (знову ж таки, ще хтось пригадує, що це насправді означає?), і жирні чоловіки.

У світі багато жирних людей. Є багато й людей товстих, яких ми любимо та поважаємо. Я повільно і радісно також рухаюся у їхньому напрямку, бо, раз Бог дав хліб з баличком насущний, то, мабуть же, не для того, аби після споживання я одразу їла таблетки для схуднення та вбивала щойно прийняті на душу калорії в гімнастичному залі. Але є певна порода, яка не має жодної іншої особистісної характеристики, окрім «жирний».

Зайдіть в Америці до будь-якого придорожнього ресторану в провінції – й півгодини не мине, як повз вас прохекають жирний лиснючий тато, жирна мама, півдюжини жирних дітей – усі в шортах, із-під яких, як пісня з майського солов’я, рветься сало, та багатостраждальних змучених кросівках. Потім дивишся, як ці люди їдять картоплю-фрі, витираючи пальці об футболки, й поступово перестаєш вірити в теорію Дарвіна. Бо еволюція не має почуття екзистенційного абсурду, а той, хто створив усе це, явно має. Але таке почуття благоговійного подиву подвоюється, коли дивишся в масі на міліціонерів та політиків в Україні. Підкреслюю – в масі, бо достойні люди є і серед них.

Нещодавно ми бачили дискусію з приводу корупції на одному з каналів новин. Одним із опонентів був політик, у якого на кулаках – ямки. Там, де в мене – кісточки. Ґудзики з нелюдською напругою утримували разом манжети його сорочки. Він задихався від фізичного виснаження, хоча рухалися лише його губи, які закликали виконувати всі закони до єдиного. (Не той, про кого ви подумали). У мене промайнула думка, що він старий і тяжко хворий, але Інтернет підказав, що борець за законність усього на кілька років старший за мене. Щодо хвороби – може, це якийсь особливий вірус ожиріння, який вражає лише певних українських політиків у районі сорока років і нарощує на їхніх обличчях сало, що робить їх невловимо схожими одне на одного?

У мене давно є теорія на цей рахунок. Вона пов’язує засадничу, визначальну жирність із відсутністю фантазії. Поки нема уяви і нема грошей – людина ще утримує сяку-таку форму. Але якщо завдяки чи корупції, чи боротьбі з корупцією у твоїй кишені забряжчало, а фантазії нема? Не підеш ні по клубах, ні по казино, не погрузнеш у статевих збоченнях, не поїдеш у кругосвітню подорож, не присядеш на екстазі, навіть не зіп’єшся в пошуках неіснуючої винної істини, бо все, на що вистачає твоєї уяви, – це жерти шість разів на день.

Я ще не знаю, за кого голосувати 30 вересня. Хотіла за Вєрку Сердючку, але та опритомніла і знялася з виборів. Різницю в передвиборчих програмах уже нібито видно, але все одно малувато для прийняття аргументованого рішення. От якби ЦВК випускала ілюстровані списки кандидатів, щоб можна було сісти із сантиметровою стрічкою і поміряти співвідношення обхвату шиї до розміру капелюха. Можна було б голосувати тільки за силу, де це співвідношення, скажімо, менше одиниці. Тобто нехай будуть товсті, але щоб усе ж таки голова від шиї дещо відрізнялася в об’ємі. Може, це шлях уперед?