Яап де Хооп Схеффер: «НАТО є синонімом демократії» Богдан Цюпин Українська служба BBC, для журналу «Главред» Інтерв’ю з Генеральним секретарем НАТО Яапом де Хоопом Схеффером журнал «Главред» та українська служба ВВС завершують свій спільний інформаційний проект «НАТО впритул»

Упродовж півтора місяця читачі «Главреда» та слухачі програми «Добрий вечір із Лондона» могли слухати інтерв’ю з тими, хто робить політику Альянсу: це помічники Генерального секретаря й посли країн-членів і партнерів у НАТО – Сполучених Штатів, Росії, Польщі, Литви, України. Свої розмови з натовськими високопосадовцями наші журналісти будували таким чином, аби кожен, хто досі вважає НАТО грізним поліцейським у ботфортах й американським паспортом, зрозумів, що насправді це – чи не єдина міжнародна організація, яка може колективно подбати про безпеку кожного свого члена, усі рішення в ній приймаються лише консенсусом, а її сила не стільки в танках чи літаках, як у глибоких демократичних цінностях, повазі до прав людини і пануванні верховенства права.

Пане Схеффер, ви – дипломат, і вашим першим серйозним захопленням, як і першим місцем роботи, була Африка. Чому ж ви стали Генеральним секретарем НАТО?

Справді, я можу підтвердити вашу інформацію. Я й досі закоханий в Африку, бо вважаю, що це дивовижний континент із чудовими людьми. Але, ще замолоду, я дуже цікавився міжнародними справами, голландською зовнішньою політикою. Коли став міністром закордонних справ своєї рідної країни, Нідерландів, на певному етапі у НАТО виникла ідея, що, можливо, непогано було б призначити мене Генеральним секретарем – а це процес, як ви знаєте, на який ніхто не може вплинути особисто, це рішення приймається у столицях країн-членів НАТО.

Тобто спочатку уряди окремо вирішують, кого вони хочуть бачити на цьому місці?

Уряди всіх 26-ти країн мають разом досягнути консенсусу щодо кандидатури Генсека, і на певному етапі вони зупинилися саме на мені. Ось чому зараз я говорю з вами у Брюсселі, а не в Гаазі у Нідерландах.

Чи задоволені ви своєю роботою? Що найбільше в ній подобається, і що є найскладнішим?

Мені подобається багато що. Захоплює те, що я – цивільний керівник організації, унікальної сім’ї двадцяти шести демократичних держав, політико-військової організації, яка, як ми кажемо, налічує понад 50 тисяч чоловіків і жінок у військовій формі на трьох континентах, які беруть участь у багатьох операціях. Вражає те, що Альянс й досі стоїть на засадах єднання заради колективної безпеки, заради колективного захисту. Це дуже важлива форма політичної і військової солідарності, яка ніколи не зміниться. Так було починаючи з 1949 року, і так воно є нині – у 2007-му.

Тож вас все влаштовує у роботі Генерального секретаря?

Так, я отримую насолоду від своєї роботи, якщо ви про це запитуєте.

І навіть, коли відряджаєте людей на війну?

Справді, відправляти людей у небезпеку – нелегке рішення. Я цього і не роблю, до речі. Відправляють держави-члени, але вони роблять це у межах процедури НАТО. Звісно, це складно. Наприклад, у нас понад 35 тисяч солдатів перебувають в Афганістані, щоб підтримувати уряд президента Хаміда Карзая і робити внесок НАТО у боротьбу з тероризмом.

Але саме вашим завданням, наскільки я розумію, було переконати держави послати туди їхні підрозділи? А з цим були, очевидно, певні труднощі.

Генеральний секретар НАТО – насамперед творець консенсусу, він має домогтися, щоб 26 країн радше раніше, аніж пізніше домовились про курс, якого слід дотримуватися. Адже ви знаєте, що НАТО діє за принципом консенсусу. У нас немає більшості та меншості, ми всі мусимо погодитись. І це головний, майже священний принцип НАТО, який ми всі хочемо зберегти, зокрема – і я.

Пане Схеффер, чи погоджуєтесь ви, що Афганістан – це своєрідне випробування для НАТО. Адже, що б там не казали, це, можливо, найбільша й найвіддаленіша операція в історії Альянсу. На вашу думку, НАТО зможе її завершити чи вона буде передана комусь іншому?

Я думаю, ви маєте рацію, коли говорите, що це найбільш напружена і найбільш складна операція НАТО. До речі, ми її проводимо не лише разом із двадцятьма шістьма членами, а й також з одинадцятьма країнами-партнерами – тож разом це 37 держав у Афганістані. І тепер ми перейшли до більш тривалої стадії залучення. Як ви знаєте, до нас приєдналися Європейський Союз, Група восьми, Світовий банк, ООН, яка є провідним органом в Афганістані, тож ми працюємо не самі. Створення умов безпеки і стабільності для розвитку країни – важлива справа, проте не єдина.

І це дуже складна справа. Як, на вашу думку, вона просувається? Чи видно бодай якесь світло в кінці тунелю?

Ми досягли чимало. Слід розуміти, що ваша робота і робота ваших колег журналістів полягає у тому, щоб… Тобто те, що ми чуємо по радіо, бачимо по телебаченню, зазвичай висвітлює негативний бік, але якщо я вам скажу, що мільйони біженців – мільйони! – повернулися до Афганістану, мільйони дітей пішли до школи, було побудовано багато тисяч кілометрів доріг, 90% афганців отримали доступ до системи охорони здоров’я! Чи ви усвідомлюєте, що з 2001 року, коли з це був режим, який хотів повернути цю державу назад, у середні віки, – ми досягли чимало.

Проте водночас мушу зазначити, що були дуже складні моменти для Афганістану і насамперед для його громадян. Але, звісно, і для НАТО, тому що є багато людей, які хочуть зруйнувати процес відновлення і розвитку.

Пане Схеффер, якщо операція в Афганістані є найбільшим і найскладнішим бойовим завданням НАТО, то чи можна сказати, що Росія є найскладнішим політичним аспектом, з яким на сьогодні мусить мати справу Альянс?

Я думаю, що відносини з Росією слід позначити двома ключовими поняттями: залучення та інвестування. Росія – партнер НАТО, ми щойно відзначили десять років відносин НАТО й Росії, так само, як ми святкуємо десятиріччя співпраці НАТО й України, яку ми називаємо «особливим партнерством». У нас багато форм співпраці з російськими партнерами, ми знаходимо порозуміння у багатьох питаннях, хоча з деяких важливих і не погоджуємось. У нас є рада Росія–НАТО для того, щоб обговорювати питання, у яких ми згодні, і особливо – ті, де ми не погоджуємось, під час того, що я називаю серйозним, зваженим політичним діалогом. Але це, певна річ, не означає, що ми у всьому згодні, це не так.

Отже, якими серйозними не були б розбіжності, небезпеки розриву відносин між НАТО й Росією ви не бачите?

Я кажу, що у зрілих відносинах, у серйозному партнерстві час від часу виникають проблемні моменти, і повторю ще раз: ті пункти, з яких ми не погоджуємось, не найлегші. Я маю на увазі Договір про звичайні озброєння у Європі, майбутнє Косово, де Росія та Альянс мають різні позиції, також у нас різні підходи щодо протиракетної оборони. Отже, потрібно обговорювати ці питання у раді Росія–НАТО, адже для цього вона й існує. Але я в жодному разі не бачу передумов для повернення до холодної війни. Ми, безперечно, маємо утримуватися від заяв часів холодної війни, а не ХХІ століття.

Пане Схеффер, чи згодні ви, що теперішнє розширення НАТО – один із найкращих шляхів для поширення безпеки, досягнення мети Альянсу. Чи саме розширення НАТО – це найлегший і найкращий шлях для досягнення такої безпеки?

Цього можна досягати різними шляхами, але те, що ми спостерігали останніми роками, під час десятиліття системного розширення, безперечно, принесло більше безпеки і стабільності на Європейський континент, ніхто не може цього заперечити. Будь-яка держава, яка хоче приєднатися до НАТО, робить це із власної волі, Альянс нікого не змушує ставати своїм членом. Тому я вважаю, що НАТО є синонімом демократії, верховенства права, поваги до прав людини. І з цього погляду, гадаю, розширення НАТО – стабілізуючий процес, і таким воно було.

Які, на вашу думку, переваги отримує держава, приєднавшись до НАТО, і які проблеми? Напевно, ви знаєте про них із досвіду нових членів Альянсу.

Приєднання до великої демократичної сім’ї держав, із визначними традиціями – безумовно, великий плюс у практичному сенсі, у сенсі роботи над боєздатністю збройних сил. Перевагою також є спільна робота у таких ситуаціях, як стихійні лиха й промислові аварії, тобто є багато позитивних сторін такої колективної співпраці. Власне, той факт, що НАТО постійно розширюється, свідчить про те, що ця організація викликає великий інтерес.

А щодо труднощів? Які проблеми постають перед новими членами?

Це військова та політична реформа. Процес розширення НАТО пов’язаний із виконанням певних досягнень і стандартів. Тобто держава, яка хоче приєднатися до НАТО, має реформувати багато сфер, провести, наприклад, політичну, військову реформи, реформу системи безпеки – це передумови, необхідні для розширення.

І останнє запитання: що б ви хотіли залишити у спадок своєму наступнику, коли закінчите роботу на цій посаді?

Я хотів би залишити у спадок Альянс із ще кращими позиціями. Альянс, який би, як я це називаю, продукував стабільність, був її втіленням, а не світовим поліцейським чи глобальним «копом». Для багатьох своїх операцій НАТО має мандат від Ради безпеки ООН. Я б хотів залишити по собі НАТО, що дбатиме про стабільність краще, ніж раніше. І в цьому зацікавлені усі, я вважаю.

Що ви маєте на увазі, коли кажете про «продукування» стабільності?

Це те, що ми робимо у Афганістані, це наші операції у Косово, це наша допомога Африканському союзу у транспортуванні їхніх сил у Дарфур і звідти військовим транспортом, авіацією. Ось те, що я мав на увазі під продукуванням, поширенням стабільності.