Костянтин Морозов: «Для членства України в НАТО потрібен попутний вітер зі Сходу» Ростислав Хотин, редактор Української служби Бі-Бі-Сі, для журналу «Главред» Костянтина Морозова вважають, можливо, другим після Леоніда Кравчука «батьком-засновником» незалежної української держави

Невдовзі після референдуму про незалежність, генерал Морозов першим із військовослужбовців склав у Верховній Раді присягу на вірність Україні. Він був першим міністром оборони України, а в середині дев’яностих став першим представником України при НАТО. Нині Костянтин Морозов знову очолює українську місію при Альянсі. Чи стане він першим послом України – уже члена Альянсу?

Це вже ваш другий термін роботи при НАТО на чолі української місії. Чим він відрізняється від першого, у середині 90-х?

Якщо порівнювати тодішній і сучасний періоди – вони відрізняються за змістом нашої співпраці з Альянсом і чітким визначенням її кінцевої мети – набуття членства. Водночас цей період характеризується і новими відступами, коливаннями щодо темпів наближення до Альянсу.

А що є якорем, який стримує просування України хоча б до Плану дій щодо членства?

Україна була готова приєднатися до ПДЧ давно. Офіційно ми заявили про свою готовність під час міністерського засідання комісії Україна-НАТО 21 квітня 2005 року у Вільнюсі. І вже тоді Альянс шукав, яким чином врахувати стабільність демократичних перетворень в Україні. Показників для цього було достатньо, але вони хотіли пересвідчитися, що це – сталий процес і що неможливе повернення назад або якісь відступи. Як нам говорили у неофіційних бесідах, НАТО хотіли побачити проведення ще хоча б одних-двох виборів, які б підтвердили це. Саме тому не наважувалися дати Україні статус країни ПДЧ і замінили його інтенсифікованим діалогом.

Вас не турбує, що в Україні великий регіональний розподіл? Як бути з тим, що в Криму чи не понад 90% населення проти НАТО? Не вступатиме ж країна окремими регіонами?

Коли ми говоримо про необхідність інформаційної кампанії в Україні, то маємо на увазі всю територію держави. Безперечно, у різних областях інтенсивність цієї роботи й масштабність буде різною. І тут враховуються не лише настрої громадян, а й ефективність впливу ззовні на формування їхньої особистої позиції.

Чи є якась закономірність для країн Центральної та Східної Європи – спочатку членство в НАТО, а потім членство в Європейському Союзі? Яка найбільш імовірна модель для України: Фінляндія в ЄС, але не в НАТО; Норвегія – у НАТО, але не в ЄС; Польща, яка і в ЄС, і в НАТО, але спочатку – в Альянсі?

І не лише Польща. Усі інші країни, за винятком Мальти і Кіпру, приєдналися до Євросоюзу після набуття членства в НАТО. На мій погляд, причина полягає в тому, що критерії підготовки до членства в обох міжнародних організаціях майже однакові – і в політичному, і в економічному плані, і в суто оборонному. І досягати цих критеріїв можна лише в сукупності.

Отже, шлях до набуття членства в Євросоюзі обов’язково лежить через підготовку до членства в НАТО. Такої вимоги ніхто не висуває, і вона навіть не схвалюється нашими союзниками, коли про це говоримо. У той же час, мені здається, що це – логічний підхід.

У самому НАТО, здається, не всі члени аж так палко підтримують членство України в Альянсі, як, наприклад, Польща, балтійські країни чи Сполучені Штати. Як бути з країнами-скептиками в самому Альянсі?

Рецепт єдиний: для успішного просування України на Захід потрібно мати попутний вітер зі Сходу. Альянс не може в цілому сприймати Україну як однозначно вже готового союзника, якщо існують суперечки з Росією. Тому не випадково критеріями або робочими вимогами підготовки країни до членства в Альянсі є владнання всіх невирішених проблем із сусідами. І досвід останніх країн, що приєдналися до Альянсу, свідчить, що це працює.

Країни, які ви назвали скептиками, хотіли б мати якісь гарантії для себе, що Україна дійсно сприймається Росією як її стратегічний партнер, і не лише сьогодні, а й коли стане членом Альянсу. Ми, проводячи інформаційну кампанію в країні, маємо працювати з усіма верствами населення, з усіма категоріями громадян, але в той же час працювати і з нашими сусідами, зокрема, а може і передовсім, із російською державною системою – із Державною Думою, із російськими політичними угрупованнями, з окремими впливовими громадянами.

Змістом цієї роботи, на мій погляд, має бути переконання, не теоретично, а аргументованими й практичними кроками, що Україна, набуваючи членства в Альянсі, не відмовиться від своїх міжнародних зобов’язань як стратегічного партнера Російської Федерації. Для порівняння можна навести приклад інших членів: Росія має добрі, навіть дружні відносини з багатьма європейськими країнами. У той же час, ці країни є членами Альянсу, і їхні дружні зв’язки з Росією не перешкоджають виконувати їхній міжнародний обов’язок як союзника в Альянсі. Водночас їхнє членство в Альянсі не перешкоджає розбудовувати добрі, довірливі відносини з Росією. Україна так само має всі можливості працювати у двох якостях: і члена військово-політичного союзу, і стратегічного партнера Російської Федерації.

Тобто як Німеччина – і член НАТО, і має добрі відносини з Росією?

Франція, Італія, Греція, Іспанія – це все коло країн, які є друзями Росії у Європі. Але водночас вони є активними й надійними союзниками Альянсу.

Тобто членство України в НАТО – це не проти Росії?

Абсолютно правильно. І треба, щоб ця теза не лише була пропагована, а й підкріплювалась конкретними кроками. Якщо ми дійсно хочемо ефективно просуватися на Захід, я повторюю, ми повинні мати попутний вітер зі Сходу. Це не означає, що нас хтось має відпускати, або ми маємо у когось запитувати дозволу, але це передбачає хороші відносини між Україною і Росією, які не завадять просуванню України до членства.

Вітер зі Сходу – це Грузія? Я жартую…

Грузія тепер наш партнер. Ми вийшли на один рівень: і вони, і ми є партнерами й перебуваємо у форматі інтенсифікованого діалогу з НАТО.

Перебування російського Чорноморського флоту на українській території  –  серйозна перешкода для членства України в НАТО?

Я не погоджуюся з тими висловлюваннями, які іноді лунають: мовляв, невідомо жодного документа НАТО, який би заперечував набуття членства України з перебуванням на її території Чорноморського флоту. Ми не можемо знати документи Альянсу, тому що вони закриті. Чи вони існують, чи не існують – можна дізнатися, лише ставши членом Альянсу.

А в політичному плані, звісно, цей фактор враховується Альянсом. Я відчуваю, що навколо нього немає загострень, бо, по-перше, це є демократична міжнародна організація, яка не втручається у внутрішні справи. По-друге, вона не хоче сприяти загостренню відносин між Україною та Росією. А по-третє, найголовніше – у них є переконання, що українська та російська влади достатньо мудрі, аби знайти правильне рішення. Україна вже сьогодні відповідально ставиться до своїх міжнародних зобов’язань: і не ініціює припинення існуючої угоди про базування до 2017 року, але і не збирається її пролонгувати після 2017 року. Тому, зважаючи на мудрість двох держав, буде знайдено таке політичне рішення, щоб задовольнити й інтерес Росії у планомірному, спокійному виведенні флоту, й інтерес України –  щоб цей процес розпочався.

Тож базування російського Чорноморського флоту до 2017 року не означає, що Україна ще десять років не зможе приєднатися до НАТО, чи не так?

Так, я також виходжу із цього, що, заявивши про свої наміри не пролонгувати угоду про базування флоту після 2017 року, і в той же час ведучи інтенсивний, але спокійний політичний процес щодо з’ясування позицій сторін, Україна демонструє свої наміри. Вони враховуються.