Глухі й сліпі Сергій Неретін, для журналу «Главред» Мене дивують висновки старої кінематографічної гвардії, з якою я, час від часу, маю честь зустрічатися, роблячи програму про кіно. Вони й досі переконані, що український кінематограф занепадає. Я уникаю суперечок із цього приводу лише тому, що сам колись стану підстаркуватим і, можливо, буду так само безапеляційним

Підозрюю, що творчим пенсіонерам дуже не вистачає підтримки збоку щодо правильності їхніх висновків. Але журнальні шпальти, на щастя, не заважають мені одноосібно висловлювати свої думки з приводу начебто й досі мертвого кінематографа. Для кого він мертвий? Для тієї крихти режисерів та акторів, що ще у минулому столітті вивели формулу так званого поетичного українського кіно. Для тих нечисленних (у порівнянні з населенням всієї країни) глядачів, що старанно підтримують цю формулу. Для тих навколокіношних діячів, що затуляються від світу прізвищами Параджанова, Довженка, Осики тощо.

А тим часом український Голлівуд вже існує... У вигляді значної кількості телемуві (тобто фільмів для телебачення), у вигляді знімальних майданчиків, на яких знімають російське кіно, у вигляді відносно молодих українських режисерів, які ще вчора знімали рекламу та кліпи... Вам ще? Будь ласка. У Києві є кілька компаній із сучасною цифровою кінотехнікою, оренда якої «забита» на кілька тижнів наперед. Переважно молоді люди, вчорашні пацани, захопили цей ринок і повним ходом заробляють на ньому гроші. Уже з’являються агенції з підбору акторів, кінопрокатники починають фінансувати власні проекти, щоб у перспективі заробляти ще більше… Від усіх цих фактів не можна просто відмахнутися словами про померлий кінематограф. Просто він став кардинально іншим, враховуючи нові часи. І треба, напевне, прийняти для себе такий стан речей.

Натомість державні діячі взагалі не приймають участі у цій грі. Майже 50 мільйонів гривень було «забито» минулого року на кінематографічну галузь у бюджеті країни. Більша частина цих коштів залишилася незайманою через складну систему умов, за яких їх можна вициганити із «закромів». А третина грошей, що таки вилетіла з бюджетного гнізда, знову повернулася до державного казану у вигляді сплачених податків. Держава дає й одразу ж забирає. Як на мене, то зовсім скоро тим, хто відповідає за кінематографію при нашому Міністерстві культури, не буде що робити. Без нього вже чудово обходяться приватні студії. А коли не стане творчих кінопенсіонерів, то й непотрібні козацько-поетичні фільми нікому буде створювати.

Але найжахливіше у цій ситуації те, що між досвідченими старими та новими молодими розверзлася велетенська прірва нерозуміння. Нещодавно я розмовляв із одним 33-річним київським продюсером, за плечима якого вже є фільм, що приніс понад мільйон доларового прибутку. І він сказав, що кілька місяців тому мав нагоду допомогти одному пенсійного віку режисерові, який просив у нього грошей на своє кіно. «Я розумію, що він навряд чи зняв би щось комерційне, але лише з поваги до його колишніх заслуг я вже подумки дав йому гроші, – розповів мені продюсер. – Але перед тим я хотів побачити синопсис і кошторис фільму, щоб розуміти куди, навіщо та скільки давати… На що кіновеличина мені гаркнула: «Тобі, сопляче, я нічого не писатиму!» , – підсумував молодий кінодіяч.

Мені шкода стареньких митців, які вже давно втратили пульс часу і зайняли позицію по відношенню до нього. Але я так само проти кіномолодьожі, в очах якої тільки доларові позначки. Гроші – ритм життя... Та не будь-якою ціною.

Хоча, я свідомий того, що погляд на речі змінюється з віком, з дітьми і за наявності невиліковних хвороб. Тому жодних закликів до єднання. Щасливий той, хто робить те, що хоче та глухий до критичних думок. Тим часом репертуар наших кінотеатрів мерехтить іноземними назвами… Доки одні заробляють бабло створенням дешевої кінопродукції для збуту в сусідній країні, а інші не стомлюються кричати про кризу національного кінематографу. Останні щезнуть першими. Тільки в цьому тимчасова перевага нашого молодого кінопокоління.