І сам не ГУАМ, й іншим не дам
На всіх самітах ГУАМ завжди були важливі деталі. Зазвичай, вони стосувались складу учасників – хтось з президентів об»єднання постійно умудрявся в останню хвилину захворіти, у когось раптово загострювалась внутрішньополітична ситуація. У підсумку люди, обізнані в гуамівських справах, робили висновок, хто з президентів ГУАМ на даний момент має найкращі відносини з Росією.
Цього разу не менш важливим виявилось місце проведення саміту – Баку. І не тільки тому, що якраз напередодні Владімір Путін запропонував Джорджу Бушу скористатись Габалінською радіолокаційною станцією в Азербайджані замість того, аби створювати елементи ПРО в Польщі і Чехії. Є і інший цікавий момент: саме Азербайджан був тією країною-членом організації, яка досить боляче реагувала на претензії Києва стати неформальним лідером організації. Подейкували, що азербайджанські колеги іноді навіть порівнювали поведінку України в ГУАМ з тим, як себе поводить Росія в СНД.
Особливо видимі підстави у них з»явились після того, як після Помаранчевої революції в України з»явився намір перейменувати ГУАМ в Організацію за демократію та економічний розвиток. Звісно, що присутність слова «демократія» в обновленій назві не могла не спричинити скептичні усмішки нудних західних спостерігачів: мовляв, азербайджанська влада має мало спільного з демократичними цінностями. Оскільки з ними після заміни Кучми на Ющенка найбільше асоціювалась Україна, виглядало так, що саме вона буде перезапускати ГУАМ з розрахунком на організацію політичних однодумців.
Сьогодні ситуація така, що камені, які два роки тому сипались в огород Азербайджану, наразі можуть бути адресовані в сторону будь-якої з учасниць об»єднання. Умовними можна назвати демократичні перетворення в Молдові, в якій, за влучним висловлюванням одного високопоставленого дипломата, навіть їжак не перейде кордон без відома президента Володимира Вороніна, чи в Грузії, де реальна опозиція поки що має небагато шансів на повноцінне існування. Перманентна криза в Україні, навіть якщо окремі її фрагменти не виходять за рамки демократичних правил, все одно асоціюється у західної публіки з відкатом від заявлених під час Помаранчевої революції принципів, а отже – з великими сумнівами з приводу здатності України очолювати організації, які претендують на те, щоб бути прикладом для свого регіону. Отож, нескладно припустити, що на нинішньому саміт акценти будуть вкотре зміщені з демократичних цінностей, які начебто сповідують гуамівці, до завислих у повітрі економічних проектів.
Фактично, нинішнє зібрання стане своєрідним свідченням того, що Україна так і не змогла доказати: її проект з орієнтацією на демократичні цінності – дієздатний. Хоча б у межах організації з чотирьох членів. Ось чому навіть високопоставлені грузинські чиновники, які раніше дивились на Україну приблизно так, як дивляться в Києві на Варшаву, напередодні бакинського саміту на наше питання з приводу того, «чи є Україна неформальним лідером об»єднання» ухильно відповідали, що вона не є «неформальним аутсайдером», а генсек організації Валерій Чечелашвілі завзято говорив про чотирьох лідерів ГУАМУ.
Більше того, Україна не змогла заявити про себе як регіонального лідера, навіть попри постійний допінг з боку Сполучених Штатів. Адже що б не говорили, фактично всі гуамівські проекти, які втілюються у життя – це проекти, задекларовані в рамковій програмі ГУАМ-США. Можливо, вся справа у тому, що коли йдеться про «хрестовий похід» проти тероризму, демократичність того чи іншого гуамівця має для головного ідейного та фінансового натхненника ГУАМ другорядне значення. Так, скажімо, американські дипломати в неформальних бесідах не раз натякали, що в деяких аспектах діяльності ГУАМ найбільший інтерес для них представляє Азербайджан. Саме в Баку вони б хотіли бачити офіс того ж гуамівського Центру по боротьбі з тероризмом і організованою злочинністю (наразі працює як віртуальний). І в цьому нічого дивного: Азербайджан знаходиться по сусідству із вкрай амбітним у своїх ядерних намірах Іраном, а кількість азербайджанців, які його населяють, вже давно зрівнялась з кількістю азербайджанців в самому Азербайджані – є де розгулятись американській розвідці.
Однак, найбільшою проблемою ГУАМ насьогодні є те, що всі чотири країни залишаються досить вразливими перед Росією, котра ніколи не сприймала і навряд чи сприйме альтернативні інтеграційні проекти на пострадянському просторі без її ключової участі. Навіть Азербайджан – єдина країна з-поміж гуамівців, яка може собі дозволити почуватись впевнено в енергетичному сенсі (і навіть допомагати Грузії) – проявляла слабкість, як тільки в Кремлі натякали про можливість коригування російської позиції з приводу Нагорного Карабаху. Що вже говорити про Молдову – Придністров»я, енергоносії, молдавські заробітчани та ще й винне ембарго – все це час від часу вміло використовується російськими стратегами, аби Володимир Воронін не особливо переймався гуамівськими справами. Пригадується, чотири роки тому саме після «дружніх» порад з Білокам»яної молдавський президент раптово скасував свою участь у саміті.
Очевидно, дещо послабити таку залежність могло б приєднання до ГУАМ нових членів з євросоюзівских рядів – про що традиційно йдеться перед кожним самітом об»єднання. Однак, на наш погляд, навряд чи у тієї ж Польщі, Румунії і Литви набереться достатньо аргументів, аби із сторонніх спостерігачів, які охоче беруть участь у гуамівських заходах (тим самим демонструючи підтримку «молодим демократіям») перетворитись на його учасників. Хоча б тому, що і Польща, і Румунія так само претендують на лідерство в одному конкретно взятому регіоні. І, напевно, Варшава могла б зробити набагато більший внесок в розвиток ГУАМ, якби перестала займати досить дивну позицію в питанні добудови Баку-Супса-Одеса-Броди до Плоцька, тим самим наповнюючи енергетичну складову організації, а Румунія – якби підписала базовий договір з Молдовою, тим самим зменшивши можливості тиску на Кишинів з боку Москви у питанні Придністров»я.
Сьогодні, швидше, потрібно робити акцент на дещо іншому. А саме – можливій зміні ставлення до ГУАМ ключових країн Євросоюзу. Варто зазначити, що раніше вони досить насторожено ставився як до самої організації (деякі представники Старого Світу навіть називали її «американським троянським конем» в Європі), так і особисто до окремих її лідерів. Зокрема, на їх погляд, найбільш радикально налаштованого Міхаїла Саакашвілі. Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що Саакашвілі – гарний товариш президента Франції. Отож, навряд чи у французького, як і в німецького очільників виникне алергія на ГУАМ тільки тому, що організації допомагають зводитись на ноги Сполучені Штати.
Джеймс Шерр, старший науковий співробітник Центру досліджень конфліктів при Оборонній академії Великобританії
Чому, на ваш погляд, Україна так і не спромоглась стати регіональним лідером навіть в таких проектах, як ГУАМ і Співдружність демократичного вибору?
Якби ви мене спитали це в 2005 році, я б мав дуже позитивну відповідь. Помаранчева революція була подією, яка мала суттєвий вплив на весь регіон, починаючи з ГУАМ. Доля Помаранчевої революції, я б навіть сказав її провал, теж матиме великі наслідки. Адже, коли ми говоримо про Помаранчеву революцію, йдеться не лише про Україну. Сьогодні, навіть якщо деякі з її здобутків збережені, потрібно усвідомити, що революція закінчилась. Але, що відбувається в її продовження? Які принципи і наміри Україна втілює в життя? Є дуже мало людей в Європі, які б зважились відповісти на це питання. За винятком начебто «незворотньої» відданості європейській інтеграції, основні політичні сили в Україні розділені по тим напрямкам, які дійсно мають значення – НАТО, Росія і енергетична політика і безпека. Ще кілька місяців тому здавалось, що ГУАМ міг би стати точкою опори в питанні енергетичної безпеки – зокрема що стосується скорочення енергетичної залежності від Росії. Але як Україна може очолити ці зусилля, якщо її Міністерство енергетики робить все можливе, аби збільшити таку залежність? Якщо Україна сама не знає, що вона хоче і куди вона йде, як вона може бути лідером ще когось?
Хто або що є головною перепоною для розвитку альтернативних проектів на території СНД? Наскільки заважають розвитку таких проектів нинішні, далеко не найкращі, відносини між Росією та США?
Наразі два вектори визначають те, як розвиваються події, і досить складно поки що зрозуміти, що матиме більший вплив. Перший - це використання Росією енергоресурсів як геоекономічного та геополітичного інструменту. Звичайно, в цю політику вплетені топові політичні фігури в Кремлі, починаючи і закінчуючи особисто президентом Путіним. Хоча видимі учасники цього процесу – це Газпром, Роснєфть, Транснєфть, РАО ЄЕС й так далі, які б мали подібні апетити навіть тоді, якби Кремль відсиджувався в стороні. Тому, власне, Кремль може створювати вигляд, що є незацікавленим, навіть зніченим спостерігачем в СНД, що насправді не так. Заява з приводу України, зроблена Газпромом в квітні — інтегруватись з Росією і мати один порядок цін на газ, не інтегруватись і платити інший – демонструє, який саме інструмент використовується. Але є також і інший вектор: реальне обурення і ворожість. Білорусь – це найбільш очевидний приклад. А якими є бізнес-інтереси в Східній Україні? Сьогодні спостерігається баланс між традиційними залежностями і жорсткими корпоративними інтересами, і це, очевидно, є джерелом тертя в самих Регіонах. Чи достатньо це для того, щоб сподіватись, що ця образа набере конструктивної форми – насправді, колективної, спільної, міждержавної? Складно сьогодні сказати. Також з моєї точки зору, основний зовнішній гравець тут, який спостерігає – це не Сполучені Штати, а Європейський Союз, тому що ЄС дуже змінюється. Подивіться «Енергетичну Стратегію» Європейської Комісії за січень 2007 року, План дій Ради ЄС в квітні. На папері, щонайменше, Євросоюз сьогодні розуміє, який тип проблеми сьогодні представляє Росія для нашої енергетичної безпеки і що з цим робити. Але чи приведуть плани дій до самих дій?
Ви згідні з думкою Бориса Тарасюка, що повернути Україні статус регіонального лідера помогло б її членство в НАТО?
З одним важливим застереженням: коли умови всередині України будуть відповідними для цього! Поки Україна не досягне суттєвого, тривалого прогресу в адаптації євроатлантичних стандартів, переваги членства не будуть домінувати над її страхами, травмами і ризиками. Сьогодні громадськість не лише погано проінформована, а деформована, еліта в країні занадто розділена, інститути держави занадто компромісні, і країна сама по собі занадто вразлива для такого кроку. Це добре, що мета членства була чітко заявлена. Але потрібно ще зрозуміти способи досягнення цього. І, sine qua non, євроатлантичні стандарти потрібно деполітизувати. Швеція, Швейцарія і Фінляндія не є членами НАТО. Тим не менше, їхні збройні сили, служби безпеки сповідують ті ж самі високі стандарти прозорості і цивільного демократичного контролю, як в Британії, Нідерландах і Німеччини. Чому? Тому що всі ці стандарти – це речі, які покращують безпеку. В Україні вони також будуть розвивати згуртованість і самостійність. Коли люди усвідомлять це, дебати навколо членства в НАТО стануть більш раціональними, ніж зараз, і членство саме по собі принесе реальні вигоди.
P.S. Автор представляє власні погляди, котрі можуть не співпадати з позицією уряду Британії
