Neruhomo sapiens

Віктор Шлінчак, журнал «Главред», 29.05.07 // 10:31

У номінації «Найрейтинговіше видання новітньої історії» перемогу здобув… «Офіційний вісник Президента». 100 екземплярів, роздрукованих на кольоровому принтері, – і скільки галасу! Можливо, це видання ввійде в історію ще й тим, що в ньому буде опубліковано ще один указ – про введення надзвичайного стану, що вкрай перелякало б коаліцію, хоча радше б його не було, цього надзвичайного стану...

Свого часу Україна умудрилася прожити у надзвичайному стані аж цілих два дні. З 19 по 21 серпня 1991 року, коли розпочався так званий путч. У березні 2000-го Леонід Кучма підписав закон, що регламентував, як можна вводити надзвичайний стан. Що врешті-решт не дозволило Президенту Кучмі це зробити у 2004-му.

У 91-му програли ті, хто оголосив про надзвичайний стан, у 2004-му – той, хто його не оголосив. Момент такої неоднозначності, з одного боку, може тішити коаліційну команду. З іншого – не може не турбувати. За шість місяців протистояння у трикутнику Президент-Кабінет Міністрів – Верховна Рада відбувся кардинальний розподіл усіх владних ресурсів, рухомого і нерухомого майна (включно з квартирами членів Конституційного Суду) і практично закінчилось рекрутування політичних наймитів та непублічних союзників.

У руках прем’єра – Міністерство внутрішніх справ. У руках Президента– Служба безпеки, армія, і з останнього часу – внутрішні війська.

У прем’єра – фінансові важелі. У Президента – Національний банк.

У прем’єра – цілком дієздатна, але напіврозпущена Верховна Рада з Олександром Морозом, який у нинішніх умовах виглядає нав’язливим лантухом на хворі плечі. У Президента – «обплутане» Плющем РНБОУ, умовно «свій» в.о. Генпрокурора та Указ про розпуск парламенту.

У прем’єра – вже впорядковані й відповідно «оформлені» пікети, розбиті у Маріїнському парку, під Центрвиборчкомом. І на додачу – сцена на Майдані Незалежності. У Президента – практично вільний доступ до найрейтинговіших телеканалів.

У прем’єра – страх вдруге залишитися біля розбитого кабмінівського корита. Страх не потрапити до нього втретє. І страх постійно по-дитячому програвати. Страх бути приниженим перед своїми – Ахметовим, Азаровим, Богатирьовою. І ще багато страхів.

У Президента – страх увійти в історію з розколотою країною. І варіант нової Конституції. Хоча й за старою ніхто не навчився жити.

А ще у прем’єра – валіза з даними, а потім забраними обіцянками про готовність іти на вибори. У Президента – бажання ці вибори провести. І тепер уже – будь-якою ціною.

Із цих «супових наборів», страхів і зазіхань вибудовується історична дійсність. Хоча давайте будемо чесними: з реальністю, у якій перебуває 47 мільйонів українців, вона немає абсолютно нічого спільного.